ГЛАВА 1 НІНА

Супермаркет напередодні Нового року дуже схожий на мурашник: велика маса людей (це ж треба стільки люду в столиці розвелося!) вовтузиться з возиками й кошиками біля вітрин, скуповуючи все, що можна їсти й що можна подарувати. Як воно все в ті возики влазить?! Ні, не влазить, випадає. Враження, що скуповують на пів року, як мінімум! Яке там: два-три дні – і з’їдять! Думаєте, що ні?  Не сумніваюсь – з’їдять. І знову сюди прибіжать, хоч би й завтра. В рекламі побачать, що мезим проштовхне все, що завгодно, зганяють за мезимом (якщо ще не спустошили аптеки) - і можна їсти усе, що заманеться. Зате продуктам не загрожує проблема простроченості.

Аналогічно з речами. На Новий рік прийнято дарувати подарунки, тож ажіотаж на речі не менший, ніж на продукти. Чи менший? Та яка різниця! Я теж не відстаю від натовпу, стадний рефлекс не лікується. Заходила з чіткою установкою – купити баночку горошку для салату «Олів’є», бо тато вчора забув купити. Ну, може ще шоколадку яку, з кокосом. Баунті! І все! А потім, поки гуляла поміж стелажами під легку музику, що розливалася звідусюди по супермаркету (навмисне розслаблюють, маркетинговий хід), згадала, що у мене ось-ось мають початися місячні, а прокладок вдома – зась! А тут по акції пачка дебела. Я її хвать! Це ж економний підхід! І без вівсянки  після новорічної об’їдаловки  теж ніяк. Татові я точно в список не написала, а він рідко коли що поза списком купує. Треба взяти! І курсову надрукувати треба, а паперу в принтері – максимум три листочки лишилося. Така прийнятна ціна на офісний  папір – зашибись! Скрізь акції, акції… І «Баунті», моя реально райська насолода, потрійна! Цей невеличкий батончик можна у кишеню тимчасово пристроїти, щоб не випав і по дорозі не згубився, бо  й так все це тримати в руках страшенно незручно, проте, я ж заходила лише за горошком. І, за законом жанру, коли хоч у зуби бери, починає грати мелодія мобільного. Та ще й ця мелодія, поставлена лише на один номер, якому я завжди безмежно рада. Та я все набране кидаю на поличку, де є трохи вільного місця, щоб встигнути натиснути й відповісти:

— Дядя Рома, привіт!

— Мала, що ти зараз робиш? -  немов і не  зникав на пів року, озивається у телефоні. Чекаю традиційне питання «Що тобі подарувати?». От кожного тридцять першого грудня у мене день народження (так повезло, я по життю везуча!), і кожного тридцятого грудня він питає одне й те саме. І я завжди відповідаю однаково, принаймні, останні десять років точно: «Подаруй мені себе!». Маю на увазі, щоб привіз своє тіло у нашу квартиру на Осокорках, розташовану на восьмому поверсі й хоча б день присвятив своїй хрещениці.

— Я в супермаркеті. А ти в Києві? – уточнюю, бо його за ці пів року де тільки не носило. Це я від тата дізнавалася, бо хрещений мені всього тричі дзвонив. Він взагалі після минулого мого дня народження якийсь дивний, реально дистанціюється і морозиться. Не такий, як завжди.

— Вгадала, вже у Києві. А тепер перевіримо твою інтуїцію. Де я конкретно в Києві? – замість того, щоб нормально сказати, вирішив квести якісь улаштувати.

— Клуб «Бінго»? Ні? «Долс»? Та невже не в клубі?  – знову промазала. Це мені нагадало гру «Морський бій». З ним ми могли в неї гратися довго. - А до нас ти хоч заїдеш?

— Скоро я буду у вас з батею, це точно. Маємо ж випити з ним за твої вісімнадцять. І тортяку я теж завезу. Там мені таку красу зліпили. І все їстівне! Прикинь, навіть подарунок припас. Тобі сподобається! Тільки я ненадовго, справи, мала, маю їхати в Австрію,  – радію, що приїхав, проте й засмучуюсь, що скоро поїде. І дивно так,  вперше не питає, якого подарунка я хочу, але й не каже, що це. Новий спосіб заінтригувати? Боїться, що я виросла й захочу щось дуже дороге? Ніколи не боявся. На правах хрещеного й найкращого друга мого батька, він не боявся минулого року, що я скажу:  «Не завадило б  нову модель айфону», бо завжди дарував щось дороге, адже міг собі дозволити. І мою думку намагався поважати – завжди питав і, як золота рибка, виконував.   Що сталося цього року?

Я пориваюсь сказати, що не хочу, щоб він їхав, але не встигаю – з-за стелажів з кетчупами з’являється його задоволене обличчя. Засмаглий, з вусами й модною борідкою. І цьому мачо минулого року виповнилося сорок два  роки! Та нізащо не повірю! Перед собою пхає найбільшого возика, в якому лише пляшка вина й декілька  м’яких іграшок. Він знає, що я колекціоную м’які іграшки, але раптом це не мені, тому не претендую й навіть не натякаю. А от на місце у його возику – претендую. Спочатку, правда, зависаю у нього на шиї – реально рада бачити, а потім нахабно питаю:

— Можна, я до твоєї таці скидаю свої речі?

— Вона ще питає, давай, завантажуй, сподіваюсь, ти не половину цього молу скупила? – і скидає брови, коли я згребла усі свої речі, що містилися на поличці, просканувавши цей «дивний» набір. - Боже, як я тебе радий бачити, мала, - безпардонно ще раз стискає у своїх великих і приємних обіймах. – Да не така ти вже й мала.  Усі кошики розгребли – і тобі не лишили? І шо, навіть не спробувала у когось поцупити? Втрачаєш форму! – а як я скучила за його іронією та гумором. Світ без нього сірий, з ним – різнокольоровий!

— Просто я зайшла  за горошком… Блін, а його я якраз і не взяла. Ходім он в той ряд.

— Горошок? Олів’є? На Новий рік? Банально, крихітко! Я у паризькому ресторані офігенний салат їв. Як називається – не запам’ятав, пардон, заковириста назва, а от інгредієнти пам’ятаю. Трохи в тому салаті поколупався, місцевих аборигенів попитав, просвітили. Хочеш, можу поділитися рецептиком. Твій зошит кулінарний ще живий? Чи вже спалила?

— А то! Такі скарби не палять! Той зошит, правда, почав розсипатися, але я кожну сторінку скотчем заліпила. Типу заламінувала, - кажу чисту правду, але він мружить свої гарні очі й, скоріш за все, не вірить. А мені байдуже!