Розділ 62

Аліна

Мої нутрощі викручує від страху. Я тремчу, проте намагаюся цього не показувати. Двоє чоловіків заштовхали мене в авто та затиснули з усіх сторін. Той, хто називає себе Вадимом, щойно говорив телефоном з Лук'яном. Я стискаю губи та шкодую, що легковажно ставилася до його слів. Не думала, що мене викрадуть за його гріхи. Принаймні, Громовенко пообіцяв мене звільнити. Сподіваюся у нього вийде. Ловлю на собі прискіпливий погляд Вадима. Чоловік сидить на передньому сидінні, розвернутий до мене та уважно розглядає моє обличчя. Я невинно кліпаю очима та вдаю дурну:

— Я можу йти? Громовенко пообіцяв виконати ваші вимоги, а я не бажаю його бачити.

Вадим хмикає та ховає мій телефон собі у кишеню.

— Не поспішай, кицю. Якщо ти вийдеш звідси, то Громовенко не виконає мою вимогу. Ми зараз прокатаємося. Будеш слухняною дівчинкою і не постраждаєш. Мого брата відпустять і ти вільна. Проте, якщо надумаєш робити дурниці, кричати, тікати, чи благати про допомогу… — чоловік робить паузу, яка сталевими лещатами скородить груди, — я тобі покажу, який буваю жорстокий.

Я дивлюся у холодні сірі очі й розумію — він не жартує. Почуваюся тендітною ланню, загнаною у пастку хижаками. Я киваю і Вадим розвертається. Водій, що сидить поруч заводить двигун, автомобіль рухається вперед. Боязко зиркаю на чоловіків, які розмістилися по обидва боки від мене. Серйозні, м’язисті, чимось нагадують биків та вселяють страх. Шкіра й досі пече від їхніх болючих дотиків.

Боюся, що Лук'ян мене не рятуватиме. Навіщо йому турбуватися життям доньки свого ворога? Намагаюся не думати про погане та заспокоїтися. Ну, не вб'ють ж вони мене? Хоча, дивлячись на них, розумію, що смерть це ще не найгірше, що вони можуть зробити. Страх скручується грудкою у грудях.

Я зачіпаюся поглядом за вікно та помічаю, що ми виїжджаємо за місто. Трохи проїхавшись трасою, автомобіль звертає до лісу. Мені стає лячно. Невже вб'ють і закопають? Кілька хвилин їзди ґрунтовою дорогою і перед очима з'являється двоповерховий котедж. Дерев'яний, зроблений з брусів, самотньо стоїть посеред лісу. Автомобіль зупиняється. Вадим розвертається до мене:

— Приїхали. Йдемо, вип'ємо кави, так би мовити, за знайомство. Ми ж не монстри якісь.

Чоловіки виходять з авто і я слідую за ними. Зрештою, вони мене не б'ють, не кривдять, не зв'язали, лише погрожують. Якщо виконуватиму їхні настанови, то, можливо, мені вдасться вижити. Тільки б Лук'ян не вирішив начхати на мене. Хочеться вірити, що його турбота була справжньою. Сподіваюся у його черствому серці залишилися хоч якісь почуття до мене.

Я прямую до будинку. Всередині трохи прохолодно. Щільніше катаюся у куртку. Мене проводять на простору кухню. Я сідаю на стілець, Вадим розміщується навпроти. Незнайомець, який сидів ліворуч від мене в автомобілі, вмикає чайник. Кухню наповнює шипіння. Вадим розстібає верхній ґудзик пальта:

— Отже, Аліна. Цікаво, що особливого у тобі знайшов Громовенко.

— Гадаю це варто запитати у нього, — говорю, безстрашно дивлюся в очі, хоч насправді всередині все скрутилося калачиком. Вадим хмикає:

— Норовлива? Мені подобається, — чоловік повністю розстібає пальто, — як ви познайомилися?

Я відвертаю голову до вікна. Не маю бажання щось йому розповідати, а тим більше про особисте.

— Це зараз неважливо. Ви ж стежили за мною, правда? — повертаю погляд на Вадима. Він киває, а я намагаюся зібрати залишки своєї хоробрості та поводитися впевнено, — тоді ви, мабуть, знаєте, що я посварилася з Лук’яном і ми більше не зустрічаємося. Хоч він і пообіцяв мене звільнити, проте у це слабо віриться.

— А ми перевіримо.

— Якщо Лук’ян не виконає ваші умови, що буде зі мною? Вб’єте? — від своїх слів стає моторошно. Краще, я б таке не запитувала, але невідомість шматує душу. Вадим хижо скалить зуби:

— Не обов’язково. Впевнений, ми вигадаємо, чим цікавим можна зайнятися з вродливою дівчиною.

Його слова прозвучали з непристойним натяком. Я стискаю губи й вирішую взагалі не говорити. Чайник закипає і мені роблять чай. Долонями охоплюю чашку й грію руки. Знадвору доноситься звук двигуна автомобіля. Я дивлюся у вікно та завмираю від несподіванки. Це авто Громовенка. Воно зупиняється біля входу і з нього виходить Лук'ян.

Я не вірю своїм очам. Серце калатає сильніше й у ньому спалахує вогник. Погляд жадібно чіпляється за темне волосся, зосереджене обличчя, звабливі губи. Всупереч моїм бажанням, серце лине до нього і я безмежно скучила. Не розумію, як Громовенко тут опинився та як дізнався адресу. Невже він настільки нехтує моїм життям, що заявляється з парадного входу? Громовенко впевнено прямує до дверей.

Вадим напружується. Підводиться та шикає на чоловіка, який заварював чай:

— Хапай дівку. Зроби так, щоб Лук’ян турбувався про її життя.