Подаруй мені ніч

Розділ 51

— Так, я ж писала тобі, що зайнята. Науковий керівник дав багато роботи. Потрібно все закінчити до п’ятниці. Я мушу працювати.
— Так, я бачив, — його голос виказує смуток, — прикро, що ти не знайшла хвилини, щоб зателефонувати.
Цей докір діє на мене, наче ляпас та змушує кепсько почуватися. Роман гадає, що я дружина, яка навіть не телефонує хворому чоловіку. Найкраще буде сказати правду. Потрібно це зробити так, наче відриваєш воскову стрічку. Швидко, впевнено, одним різким рухом. Мене лякають наслідки цієї правди, але може саме вона допоможе Роману пригадати минуле. Я важко зітхаю:
— Ти маєш дещо знати. Насправді ми роз…
— Аліно! — Роман підвищує голос та підвищує тон розмови. Він ніби відчуває, що я хочу сказати й поспішно обриває на пів слова, — я розумію, що зробив щось погане. Проте я не пам’ятаю що. Прошу, дай мені шанс все виправити. Лікар пообіцяв, якщо все буде добре, то мене випишуть через два дні. Гадаю вдома я швидше пригадаю два місяці свого життя. Я кохаю тебе.
Я стискаю губи й змушую себе мовчати. Повідомити про все телефоном надто жорстоко. Але я обіцяла Лук’яну не бачитися з Романом. У серці знову виникає страх, що своєю правдою я відтерміную його видужання. Важко зітхаю:
— Між нами дещо сталося.
— Я помітив твою відчуженість, — Роман знов не дозволяє мені сказати бажане, — розумію, я щось зробив не так, мабуть, образив тебе. Проте я не уявляю свого життя без тебе. Прошу, дай мені шанс все виправити.
Гірка грудка підходить до горла.Надто пізно щось виправляти. Не можу бути з тим, кого не кохаю. Моє серце цілком і повністю належить Лук’яну. Озвучити таке не наважуюся. Натомість виштовхую з себе небажані слова:
— Коли тобі покращає, то ми поговоримо. Я розповім тобі, що між нами сталося. А тепер вибач, мені потрібно писати магістерську.
— Добре. Цілую!
Я завершую дзвінок та почуваюся монстром. Неправильно обманювати Романа, але його освідчення в коханні збивають мене з пантелику. Не знаю, як повідомити йому про розлучення. Намагаюся сконцентруватися на роботі й відігнати погані думки. Закінчую писати вночі. Лягаю спати й згадую Лук’яна, який сьогодні телефонував й наче не збирається мене покидати. Спогади з минулого й досі породжуюють страх, що все повториться. Стискаю ковдру у руках та шепочу:
— Лук’ян мене кохає і ніколи не покине.
Заспокоююсь і зрештою засинаю. Два дні тягнуться довго й здаються нестерпними. Лук’ян затримується ще на день, а я безмежно скучила. Мені не вистачає його запаху, дотиків, поцілунків, присутності. Його подушка ще зберігає його аромат, який я вдихаю на повні груди. З нетерпінням чекаю на завтра. Адже коханий обіцяє приїхати. Фантазія яскраво вимальовує нашу зустріч і я уявляю як зустрічаю його у спокусливій червоній білизні, яку придбала на прохання Лук’яна.
Одягаюся та збираюся йти на пари. Гарячий чай вистигає на столі, а я роблю бутерброд. Чую клацання замка. Ключ прокручується у дверях і хтось заходить до квартири. Я насторожуюся. Думки гарячково породжують припущення, хто може зайти до будинку. Рука тягнеться до телефону, щоб повідомити Сірому. Боюся, що до квартири проникли бандити, про яких попереджував Лук’ян. Вчасно зупиняюся та вирішую спочатку поглянути на незваного гостя. Сподіваюсь побачити коханого і виходжу у коридор. Всупереч очікуванням, бачу зовсім не його.
Якась манірна дівиця господарським кроком заходить до квартири. Її темне волосся зав’язане у високий хвіст, карі очі густо підведені чорним кольором, коротка спідниця ледь приховує сідниці, довгі чоботи закривають коліна, а шкіряна куртка розщеплена. Вона зупиняється та з презирством дивиться на мене. Наче королева, поглядом міряє мене з голови до ніг. Ми дивимося одна на одну і мовчимо. Невидимі нитки торкаються рота та заважають мені говорити. Я не розумію звідки у неї ключі. Зрештою, незнайомка хмикає:
— То це через тебе Лук’ян уже не навідується до мене? Так і знала, що він завів собі чергову ляльку, от тільки навіть не уявляла, що він вирішив помститися Руслану Рокинчуку.
Вона впевнено прямує на кухню, а я, почувши прізвище батька, стою непорушно. Не розумію, хто вона, а найголовніше, звідки незнайомка знає мого батька. Розвертаюся та суплю брови:
— Хто ти?
— Зоя.
Її ім’я ні про що мені не говорить. Раніше я ніколи не бачила цієї дівчини. Вона поводиться нахабно. Сідає на стілець, бере шматок сиру та кладе його до рота. Я загрозливо складаю долоні на ліктях:
— Звідки у тебе ключі?
— Лук'ян дав, — стискає плечима, наче це саме собою зрозуміло, — я от думаю, чого він останнім часом став загадковим, мало проводить час в особняку, а причина в тобі?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше