Розділ 48

Надія Іванівна майстерно зіграла на струнах моєї совісті. Викликала почуття відповідальності, провини, якщо Роману погіршає. Стискаю вуста та розумію, що кілька днів й справді майже нічого не вирішують. Я важко зітхаю:
— Добре, поговоримо про плани на майбутнє пізніше. Я рада, що про Романа є кому подбати. На жаль, мушу бігти. У мене пара через сорок хвилин. А потім я працюватиму над магістерською роботою разом з науковим керівником. Постараюся прийти завтра. Бувай!
Квапливим кроком прямую до дверей та відчуваю на собі спекотний погляд чоловіка.
— Стій! Невже ти мене не поцілуєш? Я скучив.
Слова Романа змушують мене зупинитися. Я підіймаю очі до верху, подумки лаюся. Розвертаюся та наближаюся до ліжка. Нахиляюся, цілую у щічку, проте чоловік підставляє ще й губи. Залишаю на них короткий поцілунок та відхиляюся:
— Мені справді час. Не хочу спізнитися.
Тікаю з палати, а навздогін лунає голос Романа:
— Ти ж зателефонуєш, правда? Я чекатиму.
Вдала, що не почула й нічого не відповіла. Вийшла з палати та одразу відчула полегшення. Своєю присутністю Роман втомлює мене. Він наче п'явка, яка висмоктує життя. Дивно, але тепер людина, котру я нещодавно називала коханою, стала чужою. Дзвінок мобільного телефону привертає увагу. Я дістаю телефон із сумочки й бачу ім'я "Лук'ян". Одразу натискаю на червоний значок. Не люблю брехати, але якщо коханий дізнається, що я відвідала Романа, то безпідставні ревнощі душитимуть його. Швидко пишу смс: "Любий, я парі. Зателефоную пізніше". Відправляю повідомлення та прямую до виходу.
Насправді мені дуже хочеться почути голос Лук'яна. Я сумую за ним і тяжіння до цього чоловіка збільшується з кожним днем. Серцю дошкуляють докори сумління, адже я не дотримала слова, поїхала в лікарню, а головне — збрехала коханому. Почуваюся так, наче бігаю між двох вогнів й ризикую десь обпектися.
Виходжу на вулицю й біля сходів бачу авто Лук'яна. Сподіваюся ця тільки схожа машина, проте коли Громовенко виходить з автомобіля, мої надії розбиваються на друзки. Я зупиняюся на верхній сходинці, не поспішаю спускатися донизу. Він дивиться на мене з-під насуплених брів й киває на авто:
— Сідай.
Я підтискаю губи та йду до авто. Почуваюся наче спійманий злодій за крадіжкою. Відчиняю дверцята, розміщуюся на передньому сидінні. Злість розноситься венами й здається ось-ось закипить кров. Не можу повірити, що Лук'ян мене обманув. Він обіцяв не стежити за мною, але, очевидно, не дотримав обіцянки. Громовенко сідає на водійське місце і голосно сопить. До побіління в кісточках, стискає кермо у руках. Я не наважуюся говорити першою. Чекаю, поки чоловік хоч трохи охолоне. Позаду чується сигнал автомобіля. Лук'ян заводить двигун та від'їжджає убік. Паркує авто і я розумію, що попереду серйозна розмова. Він пропалює мене гнівним поглядом:
— Не знав, що сьогодні пари у тебе проводять в лікарні.
— А я не знала, що ти за мною стежиш. Ти ж обіцяв не стежити, — у відповідь кидаюся докорами.
— Я не стежу. Вважай, теж вирішив навідатися до Романа.
Лук'ян злісно хмикає. Його слова звучать з насмішкою і я розпізнаю брехню. Не знаю на кого серджуся більше: на Лук'яна за його підступ, чи на себе, оскільки не дотримала слова. Мої брови повзуть до верху:
— У цей самий час? Не треба брехні, май сміливість визнати правду.
— А ти? Можеш сказати правду мені?
— Так, — я винувато опускаю погляд, — Роман зателефонував, попросив приїхати. Казав, що сумує. Я вирішила сказати йому про розлучення, але робити це телефоном не найкраща ідея. У мене скасували пару і я приїхала. Не хотіла тобі зізнаватися, бо знала, що ти даремно ревнуватимеш.
Роблю жалісливий вигляд обличчя. Не хочу сваритися з коханим, але терпіти його стеження та недовіру не збираюся. Чоловік поправляє піджак:
— Я б не ревнував, якби ти одразу зізналася.
— І ти не був би проти цих відвідин?
Лук'ян відвертає голову та дивиться вбік. Насуплює брови, мовчить. Своїм мовчанням наче мене карає. Зрештою, важко видихає:
— Ти сказала йому про розлучення?
— Не змогла. Надія Іванівна наполягла зачекати. Вона чітко дала зрозуміти, якщо Роману погіршає, то у цьому буду винна я зі своєю правдою.
— Мені довіку терпіти Романа у нашому житті? — Лук’ян підвищує голос, — зрозумій, мені неприємна думка, що ти з ним бачилася і розмовляла. Я не хочу знову тебе втратити.
Громовенко бере мою руку та ховає у своїй долоні. Тілом прокочується тепло. Він здається щирим. Я тягнуся до нього та цілую у колючу щоку. Не поспішаю відхилятися і губами майже торкаюся обличчя:
— Не втратиш. Роман — це моє минуле до якого я ніколи не повернуся. Я розмовляла з ним, як зі звичайним знайомим. Жодних непристойностей чи романтичних жестів. Тим більше там була його мати. Твої ревнощі безпідставні. Неприємно, що ти мені недовіряєш.
— Довіряю, — Лук’ян повертає голову та квапливо цілує у вуста, — але ти мені збрехала.