Розділ 47

Аліна
Сиджу на парі й отримую смс від Романа. Він завалює мене повідомленнями, а я вперто ігнорую. Під час перерви не витримую та телефоную йому. Чую бадьорий голос й одразу ставлю перед фактом:
— Романе, ти ж знаєш, що я на парах. Не можу тобі відповісти.
— Знаю, сонечко! — від його сонечко мене перекривлює. Не розумію як можна називати сонечком того, кого викинув за двері. Він продовжує, — думав, ти на перерві прочитаєш. Мені сумно без тебе. Ти коли приїдеш?
Спантеличена його питанням, мовчу. Голосне сопіння виказує моє невдоволення. Я обіцяла Лук'яну не відвідувати колишнього чоловіка. Тупцюю на коридорі біля аудиторії й сподіваюся, що мене не почують:
— Твої батьки не приїхали?
— Приїхали, але вони не ти. Я хочу бачити тебе.
Стискаю телефон у руці та виплескую свій гнів. Я не можу вдавати, що між нами все добре і нічого не змінилося. Чомусь здається, що моє мовчання веде до прірви. Краще одразу зізнатися про розлучення, адже потім буде гірше. Роман все одно дізнається, але тоді він звинувачуватиме мене у брехні. Наважуюся озвучити правду:
— Романе, ти маєш дещо знати. Під час нашої останньої зустрічі ми…
— Приїдеш і розкажеш, — чоловік поспішно мене перебиває та не дає договорити, — я тебе чекаю. Прийшла медсестра ставити крапельницю. Цьом.
З телефону доносяться довгі гудки. Я не встигла сказати. Суплю брови та заходжу до аудиторії. Сідаю біля Оксани й не знаю, що робити. Повідомлення про розлучення телефоном видається якось жорстоко. Заходить аспірантка та каже, що занять не буде. Викладач захворів. У мене з’являється вільні півтори години. За цей час я встигаю поїхати в лікарню та повернутися назад. Лук’ян нічого не знатиме. Він обіцяв особисто мене забрати та відвезти в особливе місце. Заінтригував, зараза.
Я йду на зупинку та сідаю в маршрутку. За пів години опиняюся в лікарні. Заходжу у палату до Романа. Чоловік лежить на ліжку та ліниво ковзає пальцем по екрану телефону. Він бачить мене, посміхається, відставляє телефон на тумбу:
— Аліно! Ти приїхала!
— Так, я вирішила тобі дещо сказати, — наближаюся до ліжка та зупиняюся біля ніг Романа. У його очах з’являється розгубленість:
— Щось погане?
— Ну, це з якого боку подивитися.
— Зачекай, — Роман простягає мені долоню. Я вимушено вкладаю у неї свою руку, — я розумію, що напередодні сталася якась неприємна розмова. Я не пам’ятаю чим саме тебе образив, але прошу вибачення. Ти — найкраще, що є у моєму житті. Мені потрібна твоя підтримка. Без тебе я нічого не згадаю. Ти — моя муза. Прошу, не відмовляйся від мене зараз, коли ти так мені необхідна.
Спантеличена його словами, стою непорушно. Сірі очі жалісливо дивляться на мене. До палати вривається Надія Іванівна, моя колишня свекруха. Я одразу вириваю руку та ховаю її за спину. Жінка плескає у долоні:
— Аліночко, я така рада, що ти прийшла, — жінка обіймає мене та цілує у щічку. Я доторкаюся до її спини.
— Як ви?
— Непогано, а от Ромчик, — вона шморгає носом, — добре, що ти тут. Він весь час про тебе говорить.
Гіркота підходить до горла. Почуваюся загнаною у пастку. Мене стискає невидимий капкан. Я вибираюся з обіймів колишньої свекрухи й намагаюся делікатно з'ясувати ситуацію:
— Ви повідомили йому новину, про яку він не пам'ятає?
— Яку новину? Ти вагітна? — Роман помітно пожвавлюється. У його очах горять іскри надії, — я дуже радий. Зробимо ремонт у квартирі, пофарбуємо стіни у блакитний колір, якщо хлопчик, і рожевий, якщо дівчинка. Чи може сірий? Буде щось нейтральний. Це коли народжувати? У листопаді?
Я ошелешена такою реакцією, не встигаю за думками чоловіка. Ніколи б не подумала, що Роман хоче дітей. Ми обговорювали це питання й вирішили почекати. Мені потрібно закінчити навчання, йому — влаштуватися на роботу. Поки я зависла і стою нерухомо, Надія Іванівна підносить руки до грудей.
— О, це чудова новина! Гадаю у вас все буде добре й варто забути колишні образи.
Усвідомлюю, що мене штовхають у прірву. Я не хочу знову жити з Романом. Думка про те, що мені доведеться відмовитися від Лук'яна здається нестерпною. Я стискаю руки в кулаки. Не дозволю керувати моїм життям. Хитаю головою:
— Я не вагітна, з чого такі припущення? Романе, насправді ми роз…
— Розчулилися, — обриває мене на пів слова Надія Іванівна, — так, ми розчулилися, мріємо про дитину. Проте все попереду. Роман видужає і ви обговорите це та інші питання, — колишня свекруха округлює очі, натякаючи, що зараз інформація про розлучення буде зайвою. — Гадаю цю розмову можна відкласти на кілька днів. Нам потрібно зосередитися на тому, щоб Роман все згадав. Будь-які негативні емоції можуть відтермінувати його видужання.