Розділ 40

Обличчя коханого хмурнішає. Він серйознішає та опускає погляд.
— Сьогодні ти їхала дивитися ту квартиру? Це звідти я тебе забрав?
— Так, — зізнаюся.
Якщо я знову зустрічаюся з Лук’яном, то він має право знати, де я проживатиму. Сподіваюся Громовенко більше не стежитиме за мною. Чоловік огортає мене в кільце своїх рук.
— То кримінальний район, я не дозволю тобі жити там. Переїжджай до мене.
Я завмираю у кількох сантиметрах від його вуст. Уважно дивлюся в очі й намагаюся зрозуміти, чи не жарт. Звісно, я його кохаю, проте не впевнена, що готова до нових стосунків. Я ж ще навіть не розлучилася. Зустрічі, поцілунки, побачення — це одне, а жити під одним дахом геть інше. Не хочу, щоб наші поки ламкі стосунки зруйнувалися під вагою побуту. Я хитаю головою:
— Я ще не готова. Ми надто поспішаємо.
— Навпаки, ми  надто зволікаємо. Подумай сама, ми давно знайомі, багато знаємо одне про одного, а найголовніше — за роки наше кохання нікуди не поділося. Я відчуваю, що ти моя людина. Та, з якою я проживу все життя. Без тебе порожнеча у душі та серці. Я тебе нікуди не відпущу.
Він обіймає мене сильніше та цілує у губи. Я не підозрювала, що завжди суворий Лук'ян здатний сказати такі слова. Його губи смакують мої вуста. Хочеться цілуватися вічно та не відпускати зі своїх обіймів. Лук'ян підхоплює мене під сідниці та розвертає до себе. Я сідаю на нього, обхоплюю ногами. Не розумію в яку мить сама беру ініціативу та насолоджуюся нашим єднанням.
Захмеліла, захекана, задоволена, притискаюся до чоловіка й несподівано для себе шепочу йому на вухо:
— Я тебе кохаю.
На вустах чоловіка з'явилася широка посмішка. Він хаотично заціловує моє обличчя:
— Я знав. Знав, що твої почуття ніде не поділися. Все вирішено. Ти житимеш зі мною.
— Це якось швидко, — я вагаюся. Не хочу припуститися помилки та все зруйнувати. Громовенко стискає плечима:
— Життя надто коротке. Не бажаю втрачати дорогоцінний час. Все одно рано чи пізно це станеться. Навіщо відтягувати неминуче?
Лук'ян говорить впевнено, переконливо, знищуючи сумніви у серці. Я припадаю вустами до його губ. Нашу ідилію порушує телефон. Мій мобільний озвався знайомою мелодією. Я неохоче відпускаю вуста коханого та стаю на ноги. Навмисно похитую стегнами, підходжу до сумочки. Вибираю телефон та прикладаю його до вуха. Лунає бадьорий голос Оксани:
— Ти де? З тобою все добре?
— Так, я… — слова затягує до горла. Сором'язливо опускаю погляд і зізнаюся, — я у Лук'яна. Ми тепер зустрічаємося.
— Ааа, — веселий крик Оксани змушує мене зменшити гучність динаміка, — я знала, що ви будете разом! Я так розумію, тебе сьогодні можна не чекати?
— Так, я залишуся тут. Зустрінемося в універі. Візьмеш мої конспекти?
— Звісно! Добре, бувай.
Подруга завершує розмову, а я стискаю телефон у руках. Громовенко підкрадається ззаду й обіймає.
— Завтра поїдемо заберемо твої речі. О котрій годині закінчуються заняття?
— О чотирнадцятій.
— Чудово, я заберу тебе після пар.
Я киваю і ми йдемо в душ. Приємно засинати в обіймах Лук’яна. У них тепло і затишно. Тулюся до нього й сон прокрадається до мене.

Лук’ян
Аліна засинає і я обережно, щоб не розбудити, підіймаюся з ліжка. Беру телефон та йду до ванної кімнати. Бачу шість пропущених викликів від Зої й чотири повідомлення. Радію, що поставив телефон на беззвучний режим. Повідомлення майорять запитаннями де я та чому не відповідаю. Натискаю на телефон й лунають знайомі гудки. Чую сонний голос Зої:
— Лук’яне! Нарешті! З тобою все добре?
— Так, запрацювався трохи. Був на зустрічі, — впевнено брешу й сподіваюся вона повірить.
— Я знайшла приміщення для свого салону. Воно чудове! Просторе, світле, в центрі. Потрібно, щоб ти глянув. Я домовилася про зустріч завтра о п’ятнадцятій годині. Ти зможеш під’їхати?
На жаль, захоплення Зої ще минуло. Проте краще хай займається салоном, ніж б’є байдики.
— Добре, скинеш адресу.
— Ти сьогодні не приїдеш? — тоненький голосочок Зої сповнений надій, які змушений розбити.
— Вже пізно, я приїхав на квартиру. Сьогодні спатиму тут.
— Ясно. Можливо завтра повечеряємо вдвох? Обговоримо мій майбутній салон краси.
— Побачимо, — я стишую тон розмови й сподіваюся, що не розбудив Аліну, — добраніч! Завтра тобі зателефоную.
Натискаю на екран та закінчую розмову. Йду у спальню, лягаю поруч з Аліною. Притискаю її до себе та цілую у щічку. Нарешті вона моя. Вранці даю їй запасні ключі від квартири, відвожу в університет та їду на роботу. Намагаюся встигнути вирішити важливі справи до обіду. Пишу Аліні кілька смс. Дівчата люблять увагу. Вона відписує з купою смайликів зі сердечками. Здається, я її повернув. Телефоную під час перерви та сухо повідомляю:
— На жаль, я не зможу тебе забрати. Виникли термінові справи. За тобою заїде Сірий. Він допоможе з валізами й відвезе на квартиру.
— Не варто поспішати. Зателефонувала адміністратор з піцерії. У мене сьогодні зміна. Я закінчую о двадцять третій годині. Візьму таксі й приїду до тебе. Речі завтра перевеземо.