Розділ 36

— Ти зненавидиш мене після такої правди, — він відпускає мою руку.
— Гадаєш, що я зараз до тебе відчуваю?
Лук’ян мовчить. Я розвертаюся і спускаюся сходами. Позаду не чути його кроків. Відпустив. Сама не знаю, що відчуваю. Хочеться, щоб він наздогнав, обійняв і нарешті сказав правду. Проте цього немає. Виходжу на вулицю й мене ніхто не наздоганяє. Не розумію, що то за причина така. Образа роз’їдає душу. Я викликаю таксі. Через кілька хвилин сідаю в авто та їду до Оксани. Мені не вдалося знайти квартиру і доведеться ще одну ніч турбувати дівчат.
Приїжджаю і телефоную Оксані на мобілку. Вона відчиняє двері у нічній сорочці. Дівчата сплять і ми тихенько прямуємо на кухню. Я розповідаю про зустріч з Лук’яном. Подруга хапається долонею за рота:
— Він тебе досі кохає. Сам сказав! А ти? Ти його кохаєш?
Я стискаю губи. Образа надто сильно засіла у грудях і не дозволяє зізнатися самій собі у почуттях. Я хитаю головою:
— Не знаю. Бреше він! От що може бути за причина, про яку він боїться мені сказати? Два роки тому, він знав, що я його кохаю. Невже щось може бути таке страшне, що не можна розповісти коханій?
Оксана мовчить. Підносить чашку до вуст та сьорбає теплий чай:
— Не знаю. Не думай про це. Завтра буде новий день, життя не стоїть на місці. Впевнена, щось зміниться. Якщо Громовенко й справді кохає, то розповість все. А якщо ні, то він тобі не потрібний. Ходімо спати.
Я розумію, що подруга має рацію. Ми йдемо у спальню і я, надто стомлена подіями, майже одразу засинаю. Вранці прокидаюся та йду на пари. Хоча про навчання взагалі не можу думати. Розбита розлученням, поведінкою Лук’яна і житловими проблемами не можу склеїти себе до купи. Після заняття їду оглядати квартиру на підселення. Зі мною житимуть ще троє дівчат. Ціна трохи кусається, але якщо більше працюватиму, то зможу все оплатити. Трохи подумавши, погоджуюся. Завтра перевезу речі, а сьогодні доведеться ще одну ніч спати в Оксани.
Виходжу з будинку і йду на зупинку. На землю опустилася темрява. Квартира знаходиться на околиці міста і йти доведеться трохи довго. На додачу розпочався дощ. Я щільніше закутуюсь у куртку, одягаю капюшон та пришвидшую рух. Ліхтарі погано освітлюють вулицю. Не бачу та вступаю у калюжу. На стопі відчувається вогкість. Дощ посилюється, вкриває куртку вологими краплями. Швидкою ходою прямую далі. Позаду до мене під'їжджає автомобіль та зупиняється. З нього вискакує чоловік, хапає мене за руку. Переляк змушує серце калатати сильніше. Чоловік притискає мене до себе і чую знайомий голос:
— Ти взагалі безстрашна? Хутко в авто.
Впізнаю Лук’яна та заспокоюся. Полегшено зітхаю. Він точно не пограбує і не вб’є. Відсторонююся від нього та голосно обурююся:
— Ти що собі дозволяєш? Негайно відпусти, — намагаюся звільнити руку з полону його долоні, проте нічого не виходить. Він тягне мене до автомобіля:
— Хтось мусить дбати про тебе, якщо ти не дбаєш. Чим ти тільки думаєш? Одна, йдеш вночі під дощем у кримінальному районі. Як ти взагалі тут опинилася?
Добре, що Лук’ян не знає де я тепер житиму. Громовенко відчиняє двері авто, проте я опираюся й не хочу сідати. Для чогось він вдає небайдужість. Я суплю брови:
– А ти випадково проїжджав? Знову стежиш?
— Сідай і ми поговоримо. Принаймні, заховаєшся від дощу.
Чоловік грубо заштовхує мене всередину і я падаю на сидіння. Лук’ян зачиняє двері й швидко обходить авто. Сідає за кермо та блокує двері. Заводить двигун, рушає вперед. Впевнений, безкомпромісний, наполегливий. Зараз він мені подобається ще більше. Я втискаюся в сидіння й абсолютно не бентежуся, що намочу обшивку. Гнівно зиркаю на нього:
— Невже сьогодні я почую щось нове?
— Почуєш. Я не можу без тебе. Сьогодні я відповім на всі твої запитання. Після цього ти вирішиш, як бути.
Громовенко приголомшує мене. Різка зміна поведінки насторожує. Хочеться йому вірити, але після всього, що він зробив, це не легко. Я розумію, що нікуди не подінуся й киваю:
— Добре. Ти стежиш за мною?
Лук’ян підтискає губи й не поспішає відповідати. Я готуюся почути чергову брехню, але він зізнається:
— Не я, а Сірий. Це заради твоєї безпеки. Я пов’язаний з одними недобрими людьми. Не хочу, щоб вони заподіяли тобі шкоду, адже бажають помститися мені.
Від почутого спиною проноситься морозний вітер, проте я і так тремчу від холоду. Не можу повірити, що Лук’ян пов’язаний з криміналом. Хоча, з іншого боку, розкішні авто, квартира, гроші, не виникають нізвідки. Я знаю, він багата людина. Навіть не так, непристойно багата. Громовенко має власну будівельну фірму, але, здається заробляє чимось ще. Він вмикає пічку і тепле повітря окутує мене. Я стискаю ручку авто:
— Ти бандит?
— Дивлячись, що ти розумієш під цим поняттям, — він не відповідає прямо, але й не заперечує. Злегка всміхається, — так, все що я роблю не зовсім законно. У мене виникли деякі розбіжності зі серйозними людьми. Там залучено багато грошей. Щоб отримати бажане, вони не нехтуватимуть жодними способами.
Від почутого перехоплює подих. Коли ми зустрічалися, я підозрювала про це, проте ніяк не наважувалася запитати. Нарешті я озвучую те, що цікавить мене найбільше:
— Чому ти покинув мене?