Глава 29

Аліна
Вибігаю на вулицю. Зупиняюся й хапаюся за стіну будинку. Серце калатає у грудях із шаленою швидкістю. Дихання ускладнюється і мене душить образа. Здається Лук'ян не зупиниться, поки не зруйнує мій шлюб. Проте найбільше болить не це. Він мав рацію щодо Романа. У нашому шлюбі з'явилися тріщина і я не знаю чи щось зможе її залатати. І чи варто. Може не потрібно склеювати того, що вже давно розсипались на друзки. Я явно поспішила з цим заміжжям. Втікала від болю, прагнула зцілити поранене серце і сподівалася Роман зможе це зробити. Реальність виявилася далекою від очікування.
Лук'ян впевненою ходою йде до мене. Я оглядаюся довкола і не знаю де сховатись. Він наближається в притул, хапає мої руки та зводить за спину. Міцно тримає у своїх долонях, притискається до мене. Темні очі дивляться з жагою, бажанням, надією. Носа лоскоче аромат його парфуму, тіло відчуває тепло, а обличчя подих чоловіка.
— Я скучив, — ошелешує зізнанням.
А точніше безсоромною брехнею. Такого від нього я не чекала. Ноги підкошуються, ледь не падаю. Нахиляється та цілує мене у щоку. Його поцілунок п'янить, хочеться не заважати ні на що, накинутися на його губи й не відпускати. Проте я знаю, як тільки дурман мине, буде дуже боляче. Я для нього тільки забавка. Відвертаю голову та ледь стримую сльози:
— Я не спатиму з тобою. Знайди собі іншу ляльку для забав.
— Мені не потрібні інші, мені потрібна ти, — блискавкою, Лук'ян прибиває мене до землі.
Я непорушно стою. Він надто привабливий, надто бажаний та надто… коханий. Я боюся бездумно пірнати у вир почуттів. На відстані кількох сантиметрів він застигає біля мене і наче на щось чекає. Я промовляю біля його вуха:
— Чомусь два роки тому ти так не вважав.
— Два роки тому я кохав тебе, — Лук'ян відхиляється та підвищує голос, — безмежно кохав, тому і змушений був так вчинити. Гадав, мої почуття взаємні, але ж ні, ти вийшла заміж за іншого.
— Я тільки виконала твоє прохання, забула тебе. Чому тепер висуваєш претензії?
Справді не розумію його докорів. Він сам відмовився від мене. Чоловік послаблює хватку.
— Нехай, але я не розумію тебе тепер. Я хочу бути з тобою, а ти відмовляєшся від мене.
— Бо ти примушуєш мене, залякуєш, шантажуєш, купуєш. Тобі начхати на мої почуття.
— Не начхати, — його голос переходить на крик, — я турбуюся про тебе.
Мені стає смішно з його слів. Дивним чином він проявляє турботу. Я смикаю руки, проте вони наче у залізних лещатах. Громовенко не відпускає. Загрозливо суплю брови:
— Як саме? Проганяючи на вулицю?
— Я гадав ти прийдеш до мене, — у його очах промайнуло каяття.
Я млію у теплих обіймах. Ще трохи й не зможу опиратися його чарам. Виверну душу, зізнаюся у почуттях, а потім… Після жарких поцілунків та спекотної ночі він вкотре розтопче моє серце. Я наказую собі вдавати байдужість та зіграти свою роль до кінця. Гордо задираю голову:
— Може і прийшла б, якби ти не ставився до мене як до легковажної розваги. Йди, прошу тебе. Не шукай зустрічей зі мною, залиш мене, дозволь жити без тебе.
— Ніколи, — його губи вкривають поцілунками обличчя. Ледь стримуюся, щоб не розтанути як морозиво спекотного дня. Він добиває словами, — ти потрібна мені.
— Для чого? Для розваги? — мій голос звучить надто високо, виказуючи образу, — знайди собі іншу дівчину. Я заміжня жінка і не маю наміру зраджувати Роману.
Вириваюся з його обіймів та біжу до піцерії. Сподіваюся він мене не переслідуватиме. Зачиняюся в туалеті та даю волю сльозам. Я кохаю не того чоловіка, якого повинна. До появи Лук'яна, була впевнена у почуттях до Романа. Але тепер моє серце тягнеться до Громовенка, який нічого крім тимчасових розваг не пропонує, не говорить про почуття, та не будує плани на майбутнє. Переконую себе, що я все зробила правильно, відмовивши йому. Заспокоююся, одягаю фальшиву посмішку та прямую до зали. Лук'яна там немає і я полегшено видихаю.
День минає у роздумах про Громовенка. Вночі закінчую зміну та прямую на зупинку. Ліхтарі освітлюють шлях. До мене підходить якийсь чоловік та хапає за лікоть:
— Ходи сюди. Шеф наказав відвезти тебе додому.