Розділ 27

Лук'ян
— Як не прийде? — гаркаю на Сірого та стискаю у руках ручку, наче вона винна у всіх моїх бідах. Сірий стоїть біля стола, виправдовується:
— Сказала, що до вечора покине квартиру.
З моїх вуст зривається нецензурна лайка і я кидаю ручку на підлогу. Злість обпалює груди. Аліна готова навіть втратити квартиру, аби тільки не бачитися зі мною. Та що вона собі думає? Та таких як вона у мене штабелями буде. Я не бігатиму за нею. Шумно зітхаю й розумію — таких як Аліна більше немає. Лише вона вміє загасити полум'я в мені. Досі гнів вирує у серці, а у спогадах звучать її образливі слова. Не вірю, що все було лише для того, щоб я пробачив борг. Суплю брови:
— Я ж казав зробити все, щоб вона прийшла до мене. Та квартира мені не потрібна.
— Я й робив. Роман навіть погодився, але Аліна відмовилася.
Відкидаюся на спинку крісла. Той безхребетний знову готовий її мені віддати. Або він зовсім її не цінує, або ж дуже любить гроші. Мовчу. Пальцями відбиваю барабанний дріб на столі й думаю, як повернути те вперте дівча.
— Добре. Стеж за нею. Я маю знати про кожний її крок. Але дивись, щоб вона тебе не помітила.
Сірий киває та виходить з кабінету. Я до останнього сподіваюся, що Аліна передумає і прийде. Проте вона не з'являється. Я сумую за нею. Мені її не вистачає. Не стримуюся й, щоб хоча б почути її голос, телефоную. Довгі гудки дратують. Нехай тільки посміє не відповісти. Я, я їй…, не знаю, що зроблю. Вперше всі мої погрози здаються смішними. Нарешті чую знайомий голос:
— Чого тобі?
— Ти подумала над моєю щедрою пропозицією? Що вирішила, відпрацьовуватимеш квартиру? Ти ж не хочеш залишитися на вулиці?
— Подумала, — Аліна робить паузу, а моє серце завмирає в очікуванні відповіді, — забирай квартиру собі.
Стальними лезами шматує серце. Я сподівався почути зовсім не це. Розгублений, підіймаюся з крісла та йду до вікна. Не уявляю як повернути цю жінку й роблю те, що вмію найкраще — залякую:
— Ти впевнена? Відмовишся і будеш бомжувати. Твій благовірний не пробачить тобі втрати квартири. Весь час дошкулятиме тобі цим. Порахуй скільки років тобі потрібно працювати, щоб придбати власне житло. Добре подумай, одна ніч в обмін на квартиру. Тим більше, що нічого нового з тобою я не робитиму. Не хвилюйся, не ображу.
— Ти вже мене образив. Поводишся зі мною, як з повією. Невже моя слабкість одного разу дозволяє тобі таку поведінку?
Мовчу, не знаю, що сказати. Гарячково обдумую, чим можна виправдати себе. Бовкаю перше, що спадає на думку:
— Ми не закінчили гру.
— Життя — це не твої ігри. Подорослішай нарешті й зрозумій, що у людей є почуття. У мене є. Я жива, я відчуваю. Краще залишуся без дому, ніж продамся, як дешевий товар. Бувай, Лук'яне. Сподіваюся ми більше не зустрінемося.
У телефоні лунають гудки, а я стою посеред кімнати й не знаю, де себе подіти. Аліна відмовилася від мене, відмовилася від нас. Хочеться придушити її. Придушити у своїх обіймах та навчити покірності. У душі панує пустка. Аліна вибурила у серці діру, яку нічим не заповнити. Я звик отримувати те, що хочу. Зараз я хочу її. Навіть не так. Вона мені потрібна.
Злість лоскоче груди. Зриваюся з місця в їду до Зої. Сподіваюся її безтурботність хоч трохи залатає дірку в серці. Вечір проходить за розмовами. Дівчина торохтить про все, що бачить навколо, проте це не дозволяє мені відволіктися від думок про Аліну.
Вранці згадую, що сьогодні вихідний день і кривлюся. Краще б я їхав на роботу. Не знаю, чим себе зайняти. Планував провести вихідні з Аліною, але не судилося. Можливо я і поспішив зі звабленням, але інформація про те, що вона зустрічалася з Романом мене розлютила. Телефоную до Сірого і слухаю його:
— Вони переїхали до батьків Романа. Сьогодні вона пішла працювати у піцерію. Вчора теж пів дня там працювала.
— А Роман?
— Вдома.
– Ясно. Якщо щось зміниться, даш знати, — натискаю на кнопку та завершую дзвінок.
Поки Аліна працює, той безхребетний вилежується вдома. Він її негідний, знецінює та не кохає. Шкода, що вона цього не бачить. Проте мені має бути байдуже. Аліна відмовилася від мене, сама обрала таке життя. Щоб трохи випустити злість зі своїх грудей, їду до спортзалу. Тягаю залізо, відпочиваю у сауні, плаваю у басейні. Здається роблю все для власного релаксу, проте з голови не йде картинка, як Аліна трудиться на роботі.
Я ж їй і не оплатив ті дні прогулів, як обіцяв. Проте тепер сумніваюся, що вона візьме від мене гроші. Аліна єдина дівчина, яка ніколи не вимагала від мене подарунків. Єдине, що просила, це зустріти її з універу. Тоді вона була зовсім юна. Її очі горіли коханням і вона не вміла приховувати почуття. Тепер я не знаю, що робиться у її голові.