Розділ 22

Він дивиться на мене скляними очима. З крана й досі тече вода, проте я на це не зважаю. Зараз головне почути відповіді й впевнитися, що біля мене надійна людина з якою я йтиму пліч-о-пліч по життю. Він зариває пальці у волосся та йде, закручує кран:
— Автомобільний бізнес. Я купив кілька авто за кордоном, хотів перепродати, але мені їх не пригнали. Гроші зникли, а товару немає. Я пробував відшукати ту людину, але не зміг. Все марно.
Мене пробиває блискавкою. Я опускаюся на стілець. Не розумію, як Роман може бути таким легковажним. Переплітаю пальці та ставлю руки на стіл:
— Але хтось тебе познайомив з цією людиною, дав контакти, я не знаю, якось втягнули тебе в цю аферу.
— Забудь, Аліно, — Роман зривається на крик, — вже нічого не повернути. Громовенко пробачив борг і все добре. Треба рухатися далі.
Обурення розбурхує гнів. Злість розноситься венами та отруює кров. Я махаю головою та ледь стримую сльози:
— Громовенко нічого не пробачив. Я відпрацювала той борг і краще тобі не знати як. Ти ж розумієш, що просто так він би мене не відпустив? Мені довелося зрадити тобі, — останні слова вимовляю пошепки.
У грудях перчить, а зранене серце болить ще дужче. Роман дістає з шафи пляшку та відкорковує. Наливає у склянку брунатну рідину:
— Нічого страшного, не перетрудилась, — отрута летить з його вуст і я забуваю дихати. Мені, мабуть, почулося. Він спорожнює склянку та гучно кладе її на стільницю, де й так багато брудного посуду, — я стараюся заради тебе. Хотів, щоб ти собі ні в чому не відмовляла.
— Краще б ти роботу знайшов, — кажу те, що він так не любить чути.
Після закінчення вишу, Роман жодного дня ніде не працював. Вважав, що такому поважному економісту як він, не личить працювати будь-де. Поки він літав у хмарах в пошуку роботи, я пішла працювати в піцерію. Мусила суміщати навчання та роботу. Трохи грошей давали його батьки. Їх вистачало на комунальні послуги. Жили здебільшого на мою стипендію та зарплату. Подружнє життя виявилося зовсім не таким, як я уявляла і як обіцяв Роман. Він кричить у відповідь:
— Ти ж знаєш, я шукаю з гідною заробітною платою, а за копійки я не працюватиму.
— А чому я змушена працювати за копійки? Ти часом не знаєш звідки береться їжа у холодильнику? — хижо зіщулюю очі та вивалюю все, що накипіло всередині. Роман складає долоні на лікті:
— Я можу і не їсти, якщо тобі шкода. Але ти живеш у моїй квартирі. Я забрав тебе з гуртожитку.
Почуте стало останньою краплею. Я підводжуся зі стільця:
— Настільки мені відомо, то це вже квартира Громовенка, — на мої слова Роман мовчить.
Я йду до ванної кімнати. Не хочу бачити чоловіка. Поведінка Романа дратує. Зачиняюся у ванній та випускаю воду. Повільно роздягаюся. Досі відчуваю на тілі гарячі поцілунки Лук’яна. Від згадки про нього, живіт наповнює млість. Серце сковує туга й воно рветься до нього. Я занурююся у ванну. Тіло омиває тепла вода і я відчуваю полегшення. Намагаюся розібратися зі своїми почуттями. На Романа я зараз дуже зла. Не хочеться його ні бачити, ні чути. Особливо після його колючих слів про мою зраду.
Розтоптана, розбита, розчавлена. Лежу у ванній майже дві години. За цей час кілька разів наповнювала ванну гарячою водою й нарешті розумію свої почуття. Мабуть, я кохаю Лук’яна. Навіть попри його огидну поведінку, кохаю. Усвідомлення цього, нещадно шматує серце. Я йому не потрібна. Він отримав своє й одразу заговорив про гроші. Близькість зі мною виявилася для нього звичайною угодою, де немає місця почуттям.
Витираюся рушником та одягаю халат. Погляд чіпляється за корзину з брудним одягом. Роман навіть прати не закидав. Не має бажання нічого робити, але безлад дратує. Кладу брудні речі у пральну машину та натискаю на кнопку. Неохоче виходжу з ванної кімнати.
Зі спальні доноситься звук телевізора. Прямую на кухню. Тут нічого не змінилося, посуд і досі не митий. Закочую рукави й розпочинаю прибирання. Сподіваюся це відірве від тужливих думок. Хочеться витягти Романа з ліжка та змусити прибрати за собою. Але йому зараз важко. Проблеми з грошима, ще і я зрадила. Сподіваюся скоро все повернеться до норми, моє серце знову закам’яніє та не згадуватиме про Лук’яна. Мені потрібно викинути з пам’яті ці дні, наче це було марення.
Прибравши, відчуваю, як до мене підкрадається сон. Їсти, на диво, не хочеться. Їжа здається зайвою, коли стільки хвилювань одразу. Змушую себе вибрати речі з пралки та розвішую їх на сушці. Радію, що завтра немає першої пари. За той час підготуюся до занять, бо сьогодні зовсім не до навчання. Втомлена, йду до спальні.
Побачивши мене, Роман одразу вимикає телевізор. Я лягаю на ліжко, спиною до чоловіка. Навіть не хочу з ним розмовляти. Відчуваю його долоню на своїй спині. Він проводить нею донизу та стикає сідницю. Нахиляється, шепоче на вухо:
— Я скучив, — цілує у скроню.