Розділ 17

Підходжу до умивальника та відкручую кран. Вмиваюся водою, намагаюся заспокоїтися. Злюся сама на себе. Мені хочеться вийти з ванної та накинутися на Лук’яна з поцілунками. Дозволити йому робити з собою все, що він захоче. От тільки розум нагадує, що я заміжня жінка, а Лук’ян, натішившись, знову надішле смс з проханням його забути. Набираю у ванну води та занурюся туди. Кисну, мабуть, годину, але виходити не хочеться.
Весь час Громовенко не турбує. Я підозрюю, що він міг кудись піти. Одразу серце проштрикнули голки розчарування. З одного боку мені хотілося його уваги, а з іншого я пам’ятала чим усе закінчиться. До того ж у мене є Роман. Навіть попри образу, я не могла його зрадити. Хоча ці поцілунки з Лук’яном уже були зрадою. Виходжу з ванни та витираюся рушником. Почуваюся значно краще. Одягаюся та змушую себе вийти. Зрештою, не весь час ховатися у ванній.
Лук’ян сидить на кухні за столом та дивиться у телефон. Бачить мене й одразу відкладає смартфон убік. Підводиться та відсуває стілець поруч:
— Зголодніла? Я тобі нагрію, сідай.
У животі пусто і віє вітер. Поїсти мені б не завадило. Я ображено дую губи та розміщуюся на стільці:
— Тільки цього разу без пов’язки та ігор.
— Звісно, — чоловік надто легко погоджується та кладе пасту у мікрохвильову піч. Проводить рукою по волоссю, розвертається до мене, — Аліно, я гадав буде цікаво. Не думав, що ти сприймеш це так вороже.
— Воно можливо і цікаво, але у мене є Роман. Я заміжня жінка, а по факту ти змушуєш мене зраджувати його.
Суплю брови й роблю все, щоб він здогадався — мені сподобалася ця гра. За інших обставин я навіть і не проти її повторити. Мікрохвильовка цокає і Лук’ян дістає тарілку. Сідає навпроти та дивиться як я їм.
— Враховуючи все, що він зробив, то ти надто багато думаєш про того нікчему. Нам добре разом. Навіщо опиратися?
— Бо я обіцяла Роману бути йому вірною, бути з ним у горі й радості та разом зустріти старість. Мені не просто порушити обіцянку.
Насправді я ледь стримуюся. Лук’ян навіть не уявляє, як я хочу пригорнутися до нього. Це більше, ніж фізичний потяг. Здається, почуття до нього розгорілися з новою силою, проте я вперто не хочу це визнавати. Сподіваюся, коли повернуся до Романа, то забуду про Громовенка. Він супить брови:
— Навіщо ж було таке обіцяти?
— Це називається шлюб, — продовжую їсти з байдужим виразом обличчя. От тільки ця вдавана байдужість дається дуже важко. Лук’ян ловить мої пальці та ховає у своїх долонях:
— Я шкодую, що все так сталося. Я скучив. У мене є цей тиждень, щоб насолодитися тобою. Прошу, не руйнуй ілюзії, що ти моя. Я зрозумів свою помилку й обіцяю більше не переходити межу. Принаймні, якщо ти не захочеш.
Лук’ян здається щирим. Я дивлюся на нього з широко розплющеними очима й не можу зрозуміти його гру. Раніше він не просив вибачення. Приходжу до тями та продовжую вечерю:
— Ми з тобою уклали угоду. Я живу з тобою тиждень, але ти не переходиш межу.
— Добре, я спробую поводитися стримано.
Піддатливість чоловіка насторожує. Почуваюся наче біля вулика. Ніколи не знаєш у яку мить тебе вжалить бджола. Я закінчую вечерю і Лук’ян пропонує подивитися фільм. Навмисно обираю якусь нудну мелодраму й випробовую на міцність нерви Громовенка. На диво чоловік дивиться й навіть не скаржиться. Ми зайняли напівлежаче положення, підперши спину подушками.
Хочеться, щоб він обійняв мене. Дуже хочеться. Проте чоловік сидить з незворушним виразом обличчя й наче боїться до мене доторкнутися. Лякаюся своїх бажань. Боюся за цей тиждень закохатися у нього ще більше. А з іншого боку, у мене є лише тиждень, щоб насолодитися його товариством. Знаю, що потім буде боляче, це неправильно і я зраджую Романа, проте не можу стриматися.
Вдаю, що сплю й скочую голову на плече Лук’яна. Нарешті він обіймає мене і тіло огортає теплом. Стає дуже затишно, хочеться, щоб ці пригортання тривали вічно. Громовенко вимикає телевізор і темрява наповнює спальню. Він зсувається нижче, опускає подушку. Вмощує мене на своєму плечі та обіймає. Поводиться так, наче я йому не байдужа. Не витримую. Закидаю ногу на нього та кладу долоньку на груди чоловіка. Трохи полежавши й справді засинаю.
Вранці ми швидко снідаємо і він відвозить мене в університет. Дорогою ошелешує:
— Я хочу на ці вихідні поїхати кудись з тобою відпочити. Мені потрібний твій закордонний паспорт.
Ще чого! Я мовчки обурююся. Від Лук’яна можна очікувати всього. Я йому не довіряю, а тим більше не довіряю свій паспорт. Швидко хитаю головою:
— У мене його немає.
— Є. Ти ж робила паспорт, коли ми зустрічалися.
Я стискаю губи. На відміну від Громовенка, зовсім забула цю деталь.
— Я його загубила, а на новий не подавала. Відпочиньмо десь в межах країни, а ще краще у межах міста. Не хочеться нікуди їхати, — впевнено брешу й відчуваю як загоряються мої щоки. Він зупиняє авто біля центрального входу в універ:
— Добре. Буде як ти захочеш. Сьогодні постараюся тебе забрати після занять.
Я здивовано дивлюся на Лук’яна. Не віриться, що він це щойно сказав. Невпевнено киваю та виходжу з авто. Прямую до будівлі й відчуваю на спині спекотний погляд. Йду до аудиторії та сідаю біля Оксани. Одразу помічаю зацікавлений вогник у її очах:
— Це тебе Громовенко підвіз? Я бачила, як ти виходила з авто.
— Він, — згадую вчорашній вечір і душу скребчуть невидимі кігті. Розповідаю все подрузі й сподіваюся, що вона якось заспокоїть мене. Оксана слухає, а потім робить висновок:
— Ти досі його кохаєш.
— Ні. Я заміжня за Романом, — розхвилювавшись, запинаюсь, — це неправильно, як після всього я можу кохати Громовенка?
— А чого так хвилюєшся? І щічки порожевіли.
— Я не хочу його кохати, — зізнаюся та, наче спійманий злодій, винувато опускаю голову.
— Кохання не залежить від твоїх бажань. А Роман? Його ти теж кохаєш?
Це питання змусило мене задуматися. Я люблю Романа, проте з ним немає цієї шаленої пристрасті як з Лук'яном. І я за ним не сумую. Можливо, це тому, що я на нього гніваюся. Хоча, на Громовенка я також гніваюся. Остаточно плутаюся у своїх почуттях і не знаю, що сказати подрузі. Вона розуміє все без слів:
— Позбудешся Лук'яна і зможеш розібратися в собі. Він отруює тебе своєю присутністю.
Я киваю і роздумую. Можливо Оксана і має рацію. Я розумію, що Громовенко тільки грається, проте емоційно прийняти таке важко. Після пари йдемо до іншого корпусу. Виходимо на вулицю та крокуємо бруківкою. Весняне сонце засліплює очі і я радію, що надворі потеплішало. Чиясь долоня хапає мене за плече. Знайомий голос змушує зупинитися:
— Аліно!
Розвертаюся і бачу Романа. Блідий, русяве волосся скуйовдилося, а у зелених очах застиг біль:
— Ми можемо поговорити? — він винувато опускає голову.