Розділ 13

Аліна

Голова тріщить від болю. У скронях б’є молоток, у роті пустеля, а пам’ять вперто відмовляється показувати мені, що було після того, як ми повернулися додому. Туманні спогади про поцілунки змушують хвилюватися. Не могла ж я переспати з Лук’яном. Чи могла? Немає сенсу заперечувати — він мені не байдужий. Сподіваюся я не зробила те, про що шкодуватиму решту свого життя. Хотілося провчити Лук’яна, а не ставати іграшкою на одну ніч. Очікувально дивлюся на чоловіка і боюся почути найгірше. Він хитро усміхається:

— Ти прийшла до ресторану у не найкращому вигляді. Гадаю твій викладач оцінив твою сукню, а точніше те, що ти ховаєш під нею.

Сором обпікає щоки, проте я не почула те, що найбільше цікавило. Тамую подих та зважуюся запитати:

— Ми переспали?

Лук’ян всідається зручніше. З його обличчя не сходить хитрий вираз. Він нагадує лиса, який щойно зробив шкоду. Його мовчання змушує серце калатати сильніше. Поглядом ковзаю оголеним торсом, окреслюю кубики преса та мускулисті руки з татуюваннями. Здається Лук’ян досі відвідує спортзал. Подумки даю собі потиличника. Не про те я думаю, зовсім не про те. Він помічає мій погляд і я різко повертаю голову. Чоловік розводить руками:

— Ні, Віктор Борисович ні на крок не відходив від дружини. Зразковий сім’янин. Я не знав. що він тебе цікавить.

Громовенко відверто насміхається з мене. Я суплю брови:

— Який в біса Віктор Борисович? Я питаю про нас з тобою.

— Ні, а ти хотіла? — Лук’ян награно кладе долоню на серце, — все можна виправити. У нас ще купа часу.

Я полегшено видихаю. Позбулася важкого тягара, який тиснув на плечі. Лук’ян тягнеться до мене за поцілунком. Я виставляю палець та торкаюся його губ. Чоловік завмирає. Махаю головою:

— Не хотіла. І взагалі, випробовуй свої прийоми зваблення на комусь іншому.

Забираю палець від його вуст. Власні слова породжують ревнощі у грудях. Не хочу, щоб Лук’ян був з іншою жінкою. Розумію безглуздість цих питань емоцій, але нічого не можу вдіяти. Своєю появою Громовенко розбурхав давні почуття, які я намагалася знищити. З нотками хрипоти у голосі, шепоче:

— Я хочу випробовувати ці прийоми лише на тобі.

— Але я не хочу.

Лук’ян важко зітхає та бере мене за руку.

— Аліно, навіщо ця вистава? Вчора ти дала зрозуміти мені, що не байдужа до мене. Я хочу все повернути. Спробуймо все спочатку. Нам було добре разом.

Моя душа стискається від болю. Лук’ян, наче лезом, гострим, холодним, ранить серце. Я вириваю долоню з його руки та схоплююся з ліжка. Обмотуюся ковдрою, не дозволяю йому дивитися на себе оголену.

— Не смій! Не смій гратися моїми почуттями, чуєш? Нам було добре, поки ти не покинув мене. Гадаєш, можеш з’явитися через два роки й вимагати від мене ніч? Впевнена, ти не згадував про мене всі ці роки, а коли побачив дружину свого боржника, то одразу висунув непристойну пропозицію. До цього ти мене не шукав, щоб спокійно поговорити. Навіть й досі не пояснив, чому покинув мене. Ти ж зізнався мені у коханні, а потім зник і через кілька днів написав те смс.

Злість розноситься венами та отруює тіло. Я чекаю на пояснення, яких нема. Лук’ян ховає погляд та вперто мовчить. Цим ще більше дратує мене. Я стискаю губи:

— Так і думала. Тобі нічого сказати. Просто я тобі набридла, а зараз ти хочеш знову розтоптати моє серце. Доведеться тебе розчарувати. Неможливо вбити те, що й так мертве.

Впевнено прямую до ванни. Лук’ян піднімається і хапає мене за руку:

— Я змушений був так вчинити. У мене з'явилися великі проблеми і я прагнув тебе захистити.

— Не треба брехати, — гаркаю у відповідь, — коли з’являються проблеми, то ними діляться з коханою людиною. Отже, або у тебе не було проблем, або не було коханої людини.

Смикаюся та йду до ванної. Зачиняю двері й випускаю воду з крана. Вона шумить, приглушуючи мій плач. Лук’ян роз’ятрив старі рани. Але може це і на краще. Нагадав мені, ким є насправді. Зняв з мене рожеві окуляри й спустив з небес. Він не той чоловік про якого мені потрібно мріяти. У мене є Роман, на якого я теж зла. Він взяв борг, нічого мені не сказавши, а потім погодився на мою зраду. Це все ставить під сумнів його кохання. З ним розбиратимуся пізніше. Омиваюся холодною водою та намагаюся привести думки до ладу.

Приймаю душ та, закутана в рушник, боязко виходжу з ванної кімнати. Лук’ян сидить на кухні за столом. Я прямую до спальні. З валізи витягую одяг та одягаюся. Виходжу в коридор, тягнуся до взуття. Лук’ян собою перегороджує двері.

— Без сніданку не відпущу.

— Я запізнююся, — впевнено брешу. Громовенко махає головою:

— Це не так. У тебе немає першої пари.

— Ти мій розклад вивчив? — обурююся. Почуваюся під мікроскопом важливої персони. Лук’ян бере мене за руку:

— Вивчив. Ми зараз поснідаємо. Потім я тебе відвезу, а після пар тебе забере Сірий.

Почувши таке, я злісно соплю. Сподіваюся він бачить моє невдоволення. Притискає до себе й дурман опановує мене. Не можу пручатися. Хочеться відчувати його дотики та чути брехливі слова. Цей чоловік згубно діє на мене. Щоб я не мала аргументів, він нагадує:

— У нас угода. Ти тиждень належиш мені і я забуваю про борг.