Розділ 9

Я заспокоююся. Зрештою мене тут ніхто не знає, а зіпсувати репутацію Громовенку мені нічого не заважає. Вирішую грати свою роль до кінця. Сподіваюся після такого він мене не вб’є, а відпустить на свободу. Я мило всміхаюся:
— Лук’ян інших і не обирає. Мені пощастило, що серед усіх претенденток він вибрав мене.
— Не знав, що є таке місце, де можна вибрати собі дівчину, — Олексій награно сміється, Лук’ян підхоплює його сміх та тисне мене за руку. Я залишаюся серйозною:
— Є. Ескорт послуги називається. Саме там Лук’ян і знайшов мене.
— Аліна жартує, — сердито обриває мене Громовенко, — ми вранці трохи посварилися, от вона і мститься мені.
Трохименко недовірливо зіщулює очі. Мої щоки горять невидимим вогнем. Олексій вказує рукою на двері до ресторану:
— Цікава історія. Прошу, заходьте. Всередині є коктейльний стіл.
Ми заходимо до залу та зупиняємося не біля коктейльного столу, а біля вікна, ховаючись за фікусом. Лук’ян не відпускає моєї руки, гнівно свердлить поглядом:
— Що за виставу ти влаштувала?
— Це не вистава. Хіба не ти своєю непристойною пропозицію прирівняв мене до повії?
— Ти сама погодилася, ніхто тебе не змушував, — Лук’ян говорить так, наче погроза життям Романа не мала жодного тиску, — крім того, відповідні послуги ти так і не надала, тож слово “повія” не підходить у цьому випадку.
Карі очі спалахують гнівом. Я залучаю усю свою акторську майстерність та важко зітхаю:
— Я бачу, це не те, що ти хотів. Я поїду, а ти залишайся. Не ганьбитиму тебе своїм виглядом.
Риси обличчя Громовенка м'якшають. Від такої зміни моє серце калатає ще дужче. Погодиться чи ні? Чоловік опускає погляд вниз і я наче відчуваю як він торкається моїх ніжок та проводить по них долонею. Від таких думок стає спекотно. Я жадібно дивлюся на коктейлі, які неподалік стоять на столі. Лук’ян важко зітхає:
— Тебе вже бачили. Просто решту частину вечора поводься пристойно і не розповідай казочки, що ти ескортниця.
Я киваю і нарешті чоловік відпускає мою руку. Впевнено підходжу до стола з напоями, беру бокал з коктейлем. Підношу до вуст та роблю кілька ковтків. Терпка рідина обпікає горло і я мимоволі кривлюся. До Лук’яна підходить чоловік з жінкою. Вони мило перекидаються фразами, а я стою, наче в тумані. Гостей запросили за стіл. Ми сіли скраю і я вважала це добрим знаком. Можна буде швидше піти, якщо Лук’ян дозволить. А я зроблю все, щоб йому захотілося піти чи принаймні відпустити мене. Вигадую фрази, якими осоромлю Громовенка й тішуся зі своєї винахідливості. До залу заходить пара і мене пробиває громом. Я розумію, що всі мої плани пішли шкереберть.
Сподіваюся, мені примарилося або у нашого декана і за сумісництвом мого наукового керівника є двійник. Він прямує до іменника та вітає його. Олексій вказує рукою на вільні місця поруч з нами. Оглядаюся довкола і розумію, що скрізь уже зайнято. Втискаюся в стілець, наче це допоможе мені зникнути. Декан, Віктор Борисович, разом із дружиною сідає навпроти. Насупивши брови, прискіпливо оглядає мене, приділяє увагу відвертому декольте та підіймає погляд на обличчя.
— Аліно? Це ви?
Я мовчу. Сором обпалює щоки. Це ж треба було так вляпатися! Не дарма кажуть, не рий яму іншому, бо сам впадеш. Хотіла осоромити Громовенка, а в результаті зганьбилася сама. Тепер хоч з-за столу не вставай, інакше декан побачить довжину моєї сукні. Сукня — це надто гучно сказано. За довжиною вона більше на светр подібна. Сором'язливо ховаю погляд:
— Добрий вечір, Вікторе Борисовичу!
Лук’ян помітно оживився:
— Ви знайомі?
— Так, я науковий керівник Аліни, Віктор Борисович, а це — моя дружина Людмила.
— Невже? — Лук’ян хитро посміхається, а в очах виграють хитринки, — ви б тільки знали як приємно познайомитися.
Від його тону мені стає не добре. Тілом прокочується хвиля холоду.
— А ви… — декан затягує слова, даючи можливість договорити Лук’яну. Він простягає руку.
— Лук’ян Громовенко, супутник Аліни на сьогодні.
Поки він не наговорив зайвого, я хапаю його долоню під столом та, визнаючи свою поразку, міцно стискаю. Мило посміхаюся декану:
— Це брат Романа. Ми прийшли на святкування разом. На жаль, мій чоловік захворів.