Розділ 2

Ой, Божечки! Що ж я наробила? Каяття приходить надто пізно. Горщик падає на підлогу, Лук'ян відпускає мене та торкається голови. Обличчя стає червоним і він нагадує розлюченого бика. Звужує очі й дивиться на мене, наче крізь щілини:
— Як ти посміла? — гарчить. Я закопую свій страх якомога далі й гарчу у відповідь:
— Це ти як посмів таке пропонувати та торкатися мене? Я не повія, і взагалі цей удар тобі за минуле.
— Минуле… — зневажливо хмикає та опускає руку. На його лобі видніється почервоніння. Ну, хоч не вбила, — я гадав ти уже не пам'ятаєш минуле. Надто легко все забула. Якби там не було, я зробив тобі милість цією пропозицією. Не хочеш, тоді давай триста тисяч.
Я прикушую губу й не знаю, що робити. Ледь стримую сльози, котрі недоречно підкралися до очей:
— Відпусти Романа. Ми знайдемо гроші. Мертвим він тобі точно нічого не поверне.
— Власне, поверне. Знаєш скільки коштує людина, якщо розібрати її на органи? Роман здоровий бугай, його можна поділити на частини і продавати окремо.
— Але…, але це вбивство, — мій тремтячий голос з кожним звуком затягує всередину, — ти ж не здатний на таке.
— Ти навіть не уявляєш, на що я здатний. То як, триста тисяч сьогодні чи ніч зі мною? — складає долоні на ліктях й говорить надто спокійно.
Відчуваю, він ще згадає мені той горщик з кактусом. Насторожує його вдаваний спокій. Не стримую сліз і вони котяться горошинами по обличчю. Розумію, що проявила слабкість. Прикидатися більше немає сенсу. Шморгаю носом та навмисно не витираю сльози. Пам'ятаю, як він не любить, коли я плачу:
— Я хочу побачити Романа. Не вірити мені ж на твоє нечесне слово, що він у тебе. Може Роман відпочиває на пляжах Ніцци.
— Може там відпочиватиме його нирка чи серце, коли продам твого благовірного на частини, — від такого припущення мене окутує крижана вода. Чоловік підходить до столу та натискає на ньому кнопку, — Сірий, приведи боржника до мене.
Лук'ян підходить до шафи та бере звідти пляшку. Наливає у склянку брунатну рідину і, не поспішаючи, смакує, при цьому хижо дивиться на мене. Оглядає моє світле волосся, яке нещодавно стало коротшим. Липким поглядом торкається ключиць, спускається нижче, наче хоче побачити білизну під кофтою. Подумки радію, що одягнула джинси, а не спідницю. Тиша здається нестерпною й мені бракує повітря. Хочеться запитати чому він колись так вчинив зі мною. Не наважуюся і змушую себе мовчати.
Нарешті двері відчиняються. Кремезний лисий чоловік заводить до кабінету Романа. У нього мотузкою зв'язані руки та видніється синець під оком. Я кидаюся до нього. Злегка торкаюся плеча:
— Романе, що відбувається? Вони тебе били?
— Ну, явно не цілували, — Лук’ян нахабно втручається в розмову, — переконалася? Він — живий, що ти вирішила?
— Вирішила щодо чого? — Роман явно розхвилювався. Лук’ян в одну мить вибиває землю з-під моїх ніг та ошелешує правдою:
— Я запропонував їй в обмін за твій борг, подарувати мені ніч.
В очах коханого з’являться обурення. Він з ненавистю зиркає на чоловіка, а потім різко переводить погляд на мене:
— Аліно, пробач мені. Я не хотів, щоб так все вийшло, — його очі, як у шкідливого щеняти, породжують жалість у серці. Я хапаю його за холодну долоню і відчуваю тремтіння:
— Навіщо тобі стільки грошей?
— Для тебе. Я хотів відкрити власну справу, але прогорів.
— Аякже, — буркає Лук'ян та несподівано заходиться сміхом. Розводить руками, прикладає склянку до вуст та розвертається до вікна. Я намагаюся не зважати на нього. Роман продовжує тремтіти:
— Ти ж зробиш це заради мене?
Його слова блискавкою пронизують тіло. Сподіваюся мені почулося й морщу лоба:
— Що зроблю?
— Ну…, — Роман на секунду зам’явся, й різко випалює, — подаруєш йому ніч?
У цю мить у мене всередині щось переломилося. Невже Роман віддає мене іншому чоловіку? А його кохання? Не розумію, що відбувається. Відпускаю його руку та проводжу долонею по обличчю, наче це зітре весь жах, який я сьогодні дізналася. Гнів отруює душу і я виплескую його назовні:
— Ти серйозно? Це ж зрада. Я не можу зрадити тобі.
— Аліно, він пробачить ці борги. Одна ніч в обмін на моє життя.
Звісно, в порівнянні з людським життям, одна ніч не така і велика плата. Але це ніч не з будь-ким, а з Лук'яном. У спогадах виникають його п'янкі дотики та породжують полум'я у животі. Я надто добре пам'ятаю як він уміє підносити до небес й різко штовхати з краю прірви. Це надто болюче падіння, яке залишає по собі розтоптане серце. Я зіщулюю очі та сподіваюся, що щось не так зрозуміла, пропустила повз вуха.
— Ти просиш мене стати повією?
— Не повією, ти ж не робитимеш цього постійно, — спіймавши мій обурливий погляд, Роман жалісливо скривився, — всього лиш один раз. Обіцяю, ми забудемо це як страшний сон і ніколи не згадуватимемо. Викреслимо з пам’яті цю ніч, якою ти врятуєш мене.
— Я не можу, — ріки сліз котяться обличчям. Не знаю, що гірше: те, з якою легкістю Роман говорить про зраду, чи про ситуацію, яка склалася.
— Тоді мене вб'ють. Будь ласка, зроби те, що він хоче й на ранок ми будемо вільні.
Своїми словами Роман нещадно шматує моє серце. Відчуваю себе відповідальною за його життя. Мене душать сльози, гірка грудка перечить горло. Лук'ян не витримує, гучно кладе склянку на стіл.
— Гадаю ми почули й побачили достатньо. Виведи його звідси.
Мовчки дивлюся як Роман покидає кімнату. Витираю непотрібні сльози й намагаюся заспокоїтися. Зважаюся й нарешті запитую те, що турбувало мене з початку:
— Це така твоя помста? Ти можеш знайти собі дівчину для втіх, але натомість, ти змушуєш мене. Справа навіть не у грошах. Тут щось інше.
Його губи стискаються у вузьку смужку і я розумію, що вгадала. От тільки не знаю чим заслужила його ненависть. Насправді ненавидіти маю я. Це він повівся як бовдур. Лук'ян демонстративно ігнорує моє питання та супить брови:
— Що ти вирішила? Рятуватимеш свого чоловіка, чи дозволиш мені розпоряджатися його життям? Ти ж чула, він не заперечує, щоб цю ніч ти провела зі мною.
— Навіщо це тобі? — забуваю про страх, з викликом дивлюся в очі. Куточки його губ злегка підіймаються догори:
— Вважай, що я скучив.
Бреше! Сволота. Почуваюся затиснутою з усіх сторін. Один невірний крок і мене розчавлять. Знаю, Лук’ян дуже цілеспрямований. Якщо щось задумав, то вже ніщо його не зупинить. Він створив для мене ілюзію примарного вибору, хоч насправді я нічого не вирішую. Зціплюю зуби й сподіваюся, що ця ніч назавжди зітреться з моєї пам’яті. Що ж, Лук’яне, буде тобі ніч. Я зроблю все, щоб ти пожалкував про своє рішення. Цю нічку ти запам’ятаєш надовго. Зрештою, озвучую те, що він так бажає почути:
— Добре, я згодна.