Лія
У домі батька на мене чекає ще той сюрприз. Не встигаю поріг переступити, а мене вже мало не збивають з ніг мої брат та сестра. Лаура та Марк мали прилетіти з дня на день, але я і не сподівалася, що це станеться саме сьогодні.
- Оце так сюрприз! - радісно випалюю, розглядаючи гарне обличчя Лаури. Вона білявка з блакитними очима. Так схожа на свою маму, а от Марк - копія батька - брюнет з синіми очима.
- Ми не чекали тебе сьогодні! Хотіли зранку до тебе навідатись, - випалює Лаура.
- А я як знала, що треба приїхати сюди, - хмикаю.
Ми проходимо у вітальню, де на нас вже чекають батько з Таїсією. Цілую обох у щоку і сідаю на диван. Тут мені так добре та спокійно, наче в Лондон повернулася. Думки про Каміля відходять на другий план, але не залишають мене повністю.
Залишаюся на вечерю і довго слухаю враження Лаури та Марка від Києва та країни загалом. Так вже склалося, що тут вони бувають вкрай рідко, але дуже люблять країну, де народилися.
- А давай завтра кудись поїдемо. Наприклад, у розважальний центр. Не хочу вдома сидіти! - заявляє Лаура.
- Давай! - одразу ж погоджуюся, тому що зовсім не хочеться залишатися наодинці з собою. - Тільки, якщо ти не проти, я запрошу з нами свою подругу.
- Чудово! - радіє сестра.
Засиджуюся у них до пізнього вечора. Всі наполягали залишитися на ніч, але я відмовилася. Хотілося трохи самотності. Не багато, але так, щоб розкласти по полицях все, що сьогодні відбулося.
Проводжати мене вийшов батько, і я одразу зрозуміла, що він хоче поговорити.
- Як справи в компанії? - питає прямо.
- Добре. Я подала заявку на тендер, - відповідаю, сідаючи на лавку біля будинку.
- І як відреагував Каміль? - усміхається батько.
- Емоційно, - хмикаю, згадуючи реакцію Ковгана. - До речі, на вечірці з приводу оголошення учасників я познайомилася з одним доволі неприємним типом. Борис Назаров. Знаєш такого?
- Знаю, на жаль… - зітхає батько. - Тип він дійсно неприємний і готовий йти по головах до своєї мети. Будь обережна з ним, а краще тримайся якомога далі.
- Добре, - сперечатися не збираюся, тому що сама розумію: треба бути обережною. - До речі, я хотіла попросити тебе про послугу.
- Звісно, кажи, - батько радо погоджується, і я знаю, що він зробить усе, щоб мені допомогти.
- Я хочу дізнатися, де зараз Копитяк Сергій Вікторович, співмешканець моєї мами. Йому дали сім років, пʼять вже минуло. Хочу знати, чи він досі у в'язниці, - згадуючи вітчима, голос тремтить. Перед очима постає картинка того, як він знущався з матері і як в ту ніч жорстоко позбавив її життя.
- Добре, люба! - батько погоджується без зайвих запитань. Обіймаю його на прощання і їду до себе.
Приймаю душ і випиваю келих вина. За вікном глибока ніч, а мені зовсім не хочеться спати. Саме тому я і не хочу залишатися сама, адже різні думки лізуть в голову, а позбутися їх дуже важко. Але постійно вдавати, що все чудово - також не легко.
Наступного ранку, перед тим, як поїхати за Лаурою, телефоную Кірі. Запрошую її скласти нам компанію, заодно і Стаса з собою візьме, щоб погрався. Подруга охоче погоджується, тому вирішую спочатку забрати її, а вже тоді сестру.
Син Кіри, Стас, радісно підстрибує на місці, коли бачить, як моя машина заїжджає у двір. Він у неї справжній красунчик, білявий, кучерявий і блакитноокий. Чомусь мені здається, що син Каміля буде таким же…
- Давай допоможу! - саджаю Стаса на заднє сидіння і допомагаю пристебнути ремені безпеки на дитячому кріслі. Кіра розміщується поруч з ним, і далі вирушаємо за Лаурою.
- Як у тебе справи? - цікавиться Кіра, коли автівка покидає межі міста.
- Все нормально, - відповідаю. - Твій брат начебто заспокоївся і навіть погодився допомогти мені з тендером.
- Це чудово! - хмикає Кіра. - До речі, вчора він був у мене, - слова подруги змушують мене напружитися. Кидаю швидкий погляд у дзеркало заднього виду і бачу, як Кіра усміхається. - Він розлучається з Аліною. А ще, здається, починає вірити у те, що ти йому не зраджувала.
- Хіба тепер це має значення? - зітхаю.
- А хіба ні? - дивується Кіра. - Він кохає тебе, а ти кохаєш його! Що ще має значення? Досить вже ходити колами, люба! Дайте одне одному шанс!
- Це неможливо, - кажу твердо. - П'ять років тому Каміль не дав нам жодного шансу. Просто викинув мене зі свого життя, як непотріб. Не тільки йому було боляче, Кіро. Я страждала значно більше.
- Я розумію, люба! - рука подруги лягає на моє плече. - Але не хочу, щоб ти потім знову шкодувала. Каміль збирається залишити управління холдингом і полетіти в Америку.
- Що? - а от це дійсно несподівана новина. Зупиняю автівку на узбіччі дороги і повністю повертаюся у бік Кіри. - Це він сам тобі сказав?
- Ага, вчора, - киває подруга. - Він просив нікому не говорити, але я подумала, що ти маєш право знати.
Насправді я дуже здивована. Просто не можу повірити у те, що Каміль готовий залишити все і зникнути. Принаймні тепер мені зрозуміло, чому він так погано ставився до своїх обов'язків. Каміль більше не хоче керувати холдингом… Чому ж тоді погодився допомогти з тендером?
#180 в Сучасна проза
#1141 в Любовні романи
непрості стосунки, кохання всупереч долі, зустріч через час дуже емоційно
Відредаговано: 09.09.2022