Розділ 22 "Погані новини"

Коли на мій телефон подзвонив Сергій, я одразу зрозуміла, що щось сталося. Він говорив нерозбірливо,  але я розібрала слова “мама” і “вбив”. Поки їхала до свого дому, ковтала гіркі сльози та просила водія таксі пришвидшитись. 

В той момент я не думала про образи й про те, що мама сама винна у тому, що це сталося. Все до того йшло, але я все ж таки сподівалася, що нічого страшного не станеться. Дарма…

На третій поверх піднімалася так швидко, як ще ніколи цього не робила. Не заважала мені довга сукня і високі підбори. Серце гупало об ребра, а руки тремтіли. Такого дикого страху я ще ніколи не відчувала. Та найстрашніше чекало на мене попереду. 

Двері у квартиру були відчинені, і, влетівши у кімнату, я побачила дійсно страшну картину. Мама лежала на землі у калюжі крові, а вітчим сидів поруч з нею і плакав. Звісно, робив він це не через каяття, а через те, що алкоголь підштовхнув до цього. Його руки в крові… і від цієї картини до горла підступає нудота. Хочу поглянути на маму зблизька, але через страх не можу і кроку зробити. Натомість виходжу в коридор і викликаю поліцію і швидку. 

- Я  не хотів, - Сергій завмирає на порозі, а мій погляд все ще прикутий до його рук. 

- Ти сядеш у в’язницю! - кричу голосно. - Сподіваюся, що там і здохнеш! 

Він починає плакати та повертається в кімнату до мами, а я чекаю на допомогу в центральному коридорі. Все тіло трусить, наче в лихоманці, а сльози безупинну течуть з очей. Обіймаю себе руками й хочу, щоб все це нарешті закінчилося. Тільки от за власним досвідом знаю, що так просто нічого не зміниться. 

Першими на поверх піднімаються саме лікарі та кладуть маму на носилки. Коли проносять повз мене, помічаю у неї на грудях пляму від крові. Прикриваю рот рукою, щоб не закричати вголос, і тільки ковтаю гіркі сльози, котрі безупинну течуть з очей. 

- Ви донька цієї жінки? - лікарка хапає мене за плечі, намагаючись повернути до тями. 

- Т-так… це я, - відповідаю. 

- Підете з нами! - командує і тягне за руку. Напевно, бачить, що зараз думати тверезо мені дуже важко.

Далі все відбувається наче в кіно. Мене садять в машину швидкої допомоги, і, поки маму намагаються врятувати, я не можу відвести погляду від рани у неї на грудях і синців по всьому тілу. Видно, що Сергій дуже сильно її побив. Що б там не було між нами в минулому, вона — моя мама, і зараз мені дуже її шкода. 

У лікарні залишаюся зовсім одна. Маму кудись везуть, а я сідаю просто на підлогу в розкішній сукні й почуваюся викинутим на смітник кошеням. 

Знову сама і нікому не потрібна. 

Та коли чую голос Каміля, а тоді бачу перед собою його занепокоєний погляд, спочатку здається, що це просто плід моєї фантазії. Та вже за мить я відчуваю аромат його парфумів і м’які дотики до моєї шкіри. Виходить, він реальний і я більше не одна…  

Каміль все мені пояснює, і вже зовсім скоро я розумію, як сильно кохаю цього хлопця. Він тут, поруч зі мною, і його підтримка - це найкраще, що може бути. 

На деякий час мені вдається вимкнутися від жахливої реальності. Та коли до нас виходить лікар, я знову відчуваю на собі важкий тягар того, що зараз відбувається. 

Мама в комі… і жодних прогнозів лікарі поки що дати не можуть. Мене не пускають до неї й тільки очі відводять, коли прошу пояснити хоча б щось. 

- Ліє, нам краще поїхати додому, - Каміль кладе свою долоню мені на плече. - Тебе однаково не пустять до неї. Давай завтра повернемося. Тобі варто відпочити. 

Вдається тільки кивнути. Почуваюся абсолютно знесиленою, а ще дико болить голова. Поки йдемо на вулицю, Каміль міцно тримає мене за руку. Зараз він тут, зі мною. Залишив своїх батьків та Аліну, щоб підтримати та допомогти. Хіба цього мало? Хіба можу я тепер сумніватися у його почуттях? 

- Що буде з Сергієм? - питаю, коли автомобіль рушає. 

- В’язниця, - відповідає Каміль. - Він має відповісти за те, що зробив. 

Киваю і відвертаюся до вікна. Перед очима раз за разом проносяться кадри того, як Сергій сидить над закривавленим тілом моєї матері. Напевно, я ще нескоро зможу це забути. Як і зрозуміти, навіщо він це зробив.

Знаю, що це безглуздо просто, але мама дійсно його кохала. По-своєму, так, як вміла, але все ж таки кохала. Настільки віддано, що про єдину доньку забула. 

- Приїхали! - Каміль зупиняє автівку біля будинку і повністю повертається до мене обличчям. - Якщо хочеш, можемо поїхати до мене. Там тихо і спокійно. 

Згадую, що Каміль збирався ночувати сьогодні у себе, і розумію, що не хочу бути далеко від нього. 

- Я хочу бути з тобою, - шепочу, а він ледь помітно усміхається, наче тільки на таку відповідь і чекав.

- Тоді я попрошу Кіру зібрати твої речі. Зачекаєш на мене тут? - Каміль ховає мені за вухо пасмо волосся і дивиться так проникливо, наче я центр його всесвіту. 

- Зачекаю, - шепочу. 

Поки його немає, встигаю сотню разів прокрутити в голові слова подяки, які хочу йому сказати. Каміль носиться зі мною, як з маленькою дівчинкою. Допомагає, хоча й не зобов’язаний цього робити. 

Він повертається хвилин через десять, ховає сумку в багажник і сідає за кермо. Заводить двигун і повертає до мене голову.