Розділ 9 "Вибір зроблено"

- Заспокоїлася? - питає Каміль, коли я таки відлипаю від нього і повертаюся на своє місце. Він одразу ж подає мені з бардачка вологі серветки й чекає, коли хоча б трохи приведу себе до ладу. 

- Пробач, - шмигаю носом. - Я зіпсувала твою футболку. 

- Хіба це проблема? - він усміхається так щиро й ніжно, наче я маленька дівчинка, а він - мій захисник. Шкода лише, що Каміль мені ніхто і я не можу сподіватися на те, що він завжди ось так підставить мені своє плече. 

- А дійсно… не проблема, - тихо відповідаю. Цей хлопець може купити собі цілий магазин з речами, а я через одну футболку хвилююся. - Дарма ми поїхали туди. Ти побачив те, що не мав бачити. Мені так…  

- Досить, Ліє! - Каміль обриває мене так різко, що від несподіванки навіть забуваю, що хотіла сказати. - Давай просто забудемо те, що там було. Єдине, що я розумію - тобі не можна туди повертатися. Саме тому ми їдемо до Кіри. Але спочатку заскочимо в магазин. Я дико голодний, а у неї в холодильнику окрім йогуртів більше нічого немає. Ти ж погодуєш мене, правда? 

Дивно виходить, ще кілька хвилин тому я заливалася сльозами у нього на плечі, а зараз усміхаюся наче ідіотка, тому що він схожий на маленького хлопчика, котрий хоче чогось смачненького. Ну хіба я можу відмовити після усього, що він для мене зробив? 

Киваю на знак згоди, і автомобіль зривається з місця. Каміль привозить мене в цілодобовий супермаркет і, поки я обираю продукти, мовчки слідкує за мною з візком. 

Я часто бачу, як зацікавлено його розглядають покупці в магазині. Звісно, це молоді дівчата. Каміль просто зірка тут, але дивно те, що сам він ніяк не реагує на погляди інших осіб. 

- Купуй все, що треба, я оплачу, - нахиляється до мого вуха і шепоче, коли помічає, що я вагаюся, чи варто брати доволі дорогий шматок м'яса. 

Кладу м'ясо у візок, і ми йдемо далі. В результаті покупок виходить дуже багато, цілих чотири пакети. Поки Каміль складає все у багажник, я стою поруч й обіймаю себе руками. На вулиці холодно і, напевно, скоро буде дощ, але сідати в салон не поспішаю. Хочу дещо сказати, а зробити це на свіжому повітрі, напевно, буде простіше. 

- Сідай в машину, холодно тут, - хлопець зачиняє багажник і не може зрозуміти, чому я досі тут. 

- Я хотіла подякувати тобі… за все, - випалюю швидко, поки нічого не забула через хвилювання. - В першу нашу зустріч ти здався мені зарозумілим і пихатим, але зараз я бачу, що це не так. Ти хороший… дуже хороший. Мені так пощастило зустріти тебе і Кіру.

Емоції переповнюють. Саме вони підштовхують мене до дій. Можливо, неправильних, але про це я буду думати потім. Стаю на навшпиньки й цілую Каміля у щоку. Це всього лише секундний дотик, а всередині цілий ураган проноситься. 

Відступаю на крок і радію, що не зробила цього у салоні. Вітер обдуває гаряче обличчя, і дихається тут значно легше. 

- Поїхали, Ліє. Зараз дощ буде, - Каміль здається зібраним, як і мить тому, і я не знаю, як на нього вплинув мій короткий поцілунок. 

Сідаємо у салон, і саме в цю мить на скло падають перші краплини дощу. Їдемо мовчки, і, можливо, так навіть краще. Сьогодні стільки всього було сказано й зроблено. Напевно, на цьому варто зупинитися. 

Мені є про що подумати й нарешті вирішити, що робити далі. Собі брехати я не готова. У квартирі Кіри добре та спокійно. І мені здається, що цій дівчині необхідна моя компанія. Вона самотня і певною мірою схожа на мене. 

Каміль не дозволяє мені взяти хоча б один пакет і несе усе сам. У ліфті знову мовчимо, а я так невчасно згадую про те, як він гладив моє волосся і спину, називав маленькою і пригортав до себе. 

Двері ліфта відчиняються, і я першою залишаю кабіну та поспішаю до дверей у квартиру. Швидко відчиняю, щоб Каміль не стояв з пакетами, і пропускаю його вперед. 

- Ого! - до нас виходить Кіра і здивовано розглядає наші покупки. - Наскільки я розумію, ти залишаєшся. 

Вона з надією дивиться на мене, а я не можу сказати нічого такого, що може її засмутити. 

- Залишається, - відповідає Каміль. - Я впевнений, що Лія не дозволить мені померти з голоду. Правда, Ліє? 

- Ага, - натягнуто усміхаюся. Каміль несе пакети на кухню, а я прямую за ним. Коли ж хлопець зникає за дверима ванної кімнати, Кіра береться допомагати мені ховати продукти в холодильник. 

- Як все минуло? Вдалося забрати гроші? - питає тихо.

- Ні, не вдалося, - стримано відповідаю. - Я більше не повернуся туди. 

Знову пригадую момент, коли мама цілувала обличчя Сергія, і стає настільки боляче, що подих перехоплює. Кіра бачить це і, відклавши овочі, міцно мене обіймає. 

- Не хвилюйся. Все буде добре, - каже впевнено, а я так хочу їй вірити. 

Щоб якось відволіктися від важких думок, беруся за приготування вечері. Запікаю овочі з м'ясом і готую салат. Робота займає у мене практично годину. Коли Каміль знову з'являється на кухні, я одразу ставлю перед ним тарілки та столове приладдя. 

- Ти неймовірна, Ліє, - заявляє, покуштувавши те, що я приготувала. 

Кіра від вечері відмовляється, тому що береже фігуру, а я просто не голодна. Йду в душ і довго стою під струменями води. На щастя, мені таки вдається розібратися з усіма цими кнопками. Тепер не потрібно чекати, коли набереться ванна.