Розділ 8 "Я більше не повернусь..."

Виявляється, що Денис і Тарас навчаються в нашому універі, тільки на останньому курсі й факультет у них інший. Ми довго розмовляємо саме про універ, і я ловлю себе на думці, що, напевно, саме таким має бути життя молодої дівчини. 

Прогулянки у парку, нові цікаві знайомства та класно проведений час. Шкода, що моє життя зовсім не таке, і цей вечір скоріше виняток з правил, аніж приємна закономірність.

- Давайте ще зустрінемося! - заявляє Денис, котрий, здається, поклав око на Кіру. Ці двоє йдуть попереду, і за останню годину Кіру усміхнулася понад двадцять разів. 

- Чудова ідея! - одразу ж підтримує його дівчина. - А коли? 

- Так завтра можна. Як тобі ідея, Ліє? - питає Тарас. А от він чомусь не зводить погляду саме з мене. Це, звісно, приємно, коли хлопець демонструє знаки уваги, але чомусь я постійно порівнюю його з Камілем. 

Знаю, що ці двоє абсолютно різні, і справа навіть не в соціальному статусі. Мені однаково не подобається те, що у Тараса очі сірі, а не блакитні, а волосся темне, а не біляве. 

- Можна, - стримано відповідаю. 

Хлопці проводять нас до кафе, де Кіра залишила свій автомобіль, і від мене не приховується те, як вони здивовано його розглядають. Здається, не чекали, що Кіра виявиться багатою дівчиною. 

Саме вона залишає свій номер Денису, і ми прощаємося. Мені здалося, що і Тарас попросить мій номер телефону, але, на щастя, вдалося уникнути цього прохання. Швидко попрощавшись, я просто сідаю у салон. 

- Як вони тобі? Милі, правда? - питає Кіра дорогою до її дому. 

- Ага, - відповідаю. - Тобі сподобався Денис? 

- З ним приємно спілкуватися, - знизує плечима дівчина. - У мене ще не було стосунків, тому немає з чим порівнювати. 

- У мене також, - хмикаю. - Дійсно хочеш зустрітися з ними ще?

- А чому б і ні? - замислюється Кіра. 

В принципі, я не маю нічого проти цієї зустрічі. Та спочатку мені треба зі своїми проблемами розібратися, щоб продовжити спокійно жити. Якщо Каміль дійсно готовий поїхати зі мною до вітчима, я це зроблю. Тільки от зовсім не впевнена, що він прийме мене з розпростертими обіймами та поверне гроші. 

Повернувшись у квартиру Кіри, одразу помічаю взуття Каміля. А коли проходимо у вітальню, бачу його на дивані з планшетом у руках. Він на мить відриває від нього погляд і торкається ним мене. Тоді знову повертається до екрана, щось там тицяє і відкладає планшет вбік. 

- І де ви так довго були? - цікавиться, закинувши ногу на ногу. 

- Гуляли, - весело заявляє Кіра. 

- А чого щаслива така? - Каміль хмуриться і, швидше за все, не може зрозуміти, чого так світиться його сестра. 

- Просто день сьогодні чудовий, братику! - хмикає і, поцілувавши його в щоку, зникає десь у коридорі. 

- Що це з нею? - дивується Каміль. 

Не розумію, чому Кіра не розповіла про знайомство з хлопцями. Але якщо вона цього не зробила, то і я робити не буду. Тому на його запитання просто знизую плечима. 

- Окей! - хлопець розуміє, що пояснень не почує, і підводиться на ноги. - Готова їхати до вітчима? Не передумала? 

- А ти? - питаю прямо. 

- Я ні!  - Каміль усміхається, і чомусь так невчасно приходить думка, що усмішка у нього особлива. Не така, як в інших. 

- Тоді і я ні! 

- Супер! Їдемо тоді! - хлопець ховає телефон у кишеню джинсів і першим прямує до дверей, а я за ним. 

Поки їдемо ліфтом вниз, розглядаю нас обох у відображенні. Каміль вищий від мене на цілу голову, але якщо я одягну підбори, цілуватись буде значно простіше. 

Коли розумію, про що думаю, червонію до кінчиків вух, і це не приховується від самого хлопця. 

- Все гаразд? - питає, розглядаючи моє зображення. 

- Задушливо тут, - бурчу й першою залишаю кабіну, щойно двері відчиняються. 

Поки їдемо у мій район, думаю над тим, як бути далі. Мені зовсім не хочеться, щоб Каміль бачив, у яких жахливих умовах я живу. Щоб не чув слів мого вітчима і не здивувався, побачивши мою маму. 

Напевно, дарма я погодилася поїхати туди. Хто знає, де зараз мої гроші, і не факт, що я застану когось з них у нормальному стані. 

- Чому мовчиш? - питає Каміль, коли минає понад десять хвилин нашої поїздки. 

- Думаю над тим, чи варто туди їхати, - відповідаю. - Я не дуже хочу, щоб ти все це бачив.

- Боїшся за мою ніжну натуру? - хмикає хлопець. - Не варто. Я готовий до всього. Навіть до найгіршого. 

Хочеться вірити, що так і є, але коли Каміль паркує автомобіль під зламаним парканом і ми заходимо у під'їзд, за його виразом обличчя видно, що хлопець здивований і навіть розгублений. 

У під'їзді дико смердить сечею, тому мені хочеться якнайшвидше вийти на свій поверх, щоб Каміль не вдихав цих ароматів. Коли ж зупиняємося перед дверима у мою квартиру, з подивом відмічаю, що вона замкнена. Є надія, що нікого немає вдома. 

- Ключі у тебе? - питає хлопець, розглядаючи старі дерев'яні двері, котрі можна й без ключів зняти з петель.