Розділ 5 "Чергові неприємності"

У понеділок зранку залишаю магазин, щойно його відчиняє Юля. Не хочу, щоб у неї були проблеми через мене, тому свої речі ховаю під купою мотлоху в підсобці, а сама одразу прямую до університету. 

Вже там, на стоянці, чекаю Кіру. Хочу поговорити з нею тут, без зайвих очей. Сподіваюся, що вона мені повірить і просто забуде все, що я розповідала. Каміль мав рацію тільки в одному. Мої проблеми нікого не повинні хвилювати й тим паче торкатися. 

Коли помічаю червоний автомобіль дівчини, напружуюся вся. Спостерігаю за тим, як вона виходить з нього і також помічає мене. Спочатку хмуриться, а потім швидко наближається. 

- Що у тебе з телефоном? Ти хоча б уявляєш, як я хвилювалася? - видно, що дівчина злиться, а мені шалено ніяково через це. 

- Пробач. Телефон зламався, а я не хотіла тебе турбувати, - кажу стримано. - Я додому повернулася. Все налагодилося. 

- Серйозно? - Кіра навіть про злість забуває і недовірливо мене розглядає. - Хочеш сказати, що він змінився, чи як? І гроші тобі повернув? 

- Ага, - усмішка виходить абсолютно нещирою. Брехати я зовсім не вмію. На жаль.

- Ну… це добре, - розгублено відповідає Кіра. - Хоча й несподівано трохи. Просто я бачила, як тобою трусило в той вечір, і склалося враження, наче твій вітчим справжній монстр. А тут такі новини… 

- І не говори, - хмикаю надто весело. - Але все ж я дуже вдячна тобі за допомогу. 

- Та без проблем, - знизує плечима дівчина. 

Нам доводиться йти в аудиторію, тому що до пари кілька хвилин. Займаю своє місце і відчуваю неприязнь до себе самої. Ненавиджу брехати, але останнім часом доводиться робити це все частіше. Моє життя далеко не цукор, і як бути далі… поки що навіть не уявляю. 

Після пар знову йду в магазин, але, розпочавши роботу, на мене чекають не надто хороші новини. Виявляється, від завтрашнього дня магазин зачиняють на ремонт і всі робітники залишаються без роботи на наступні два тижні. Тільки от для мене навіть не це найгірше. Я ж планувала залишитися тут на кілька ночей, а виявляється, що навіть сьогодні не зможу переночувати, адже зранку тут будуть власники. 

Єдине, що тішить - нам усім видали зарплату. Шкода лише, що її не вистачить на житло. Отже, доведеться щось вигадати. 

До Кіри не піду, адже там може бути її брат. Він дратує мене і лякає одночасно. Наче наскрізь бачить і впевнений, що я принесу його сестрі неприємності. 

Поки розкладаю товари, прокручую в голові сотні варіантів, куди ж податися сьогодні ввечері. Додому не піду. Не хочу, щоб Сергій ще й ці гроші у мене забрав.

- Яка зустріч! - чую знайомий голос біля самого вуха і дуже хочу, щоб мені просто почулося. Та коли повертаю голову туди, де стоїть хлопець, хочеться стати невидимою. 

Це дійсно Каміль, стоїть поруч зі мною й уважно розглядає. Сьогодні на ньому світлі джинси та блакитна футболка. Хлопець дуже гарний, і ми з ним наче день та ніч. Повні протилежності. 

- Привіт! - намагаюся зберігати спокій і не витріщатися на нього надто відкрито. Так, я, як і будь-яка дівчина, не можу встояти перед таким, як він. Хоча й знаю, що для нього просто обідранка. 

- Працюєш тут? - Каміль озирається навколо, наче йому реально цікаво. 

- Так, - сухо відповідаю. 

Хлопець тим часом бере з вітрини пляшку води й розглядає етикетку. Не можу зрозуміти, чому він все ще тут. Я не можу працювати під його прямим поглядом.

- Кіра сказала, що у тебе все добре. Це правда? - його запитання сильно мене бентежить. Сам же говорив, щоб я зникла з життя його сестри. Що змінилося? 

- Так, - не збираюся нічого йому пояснювати. Навряд чи в його серці є стільки добра, як у його сестри. 

- От і добре. Бувай, Ліє, - Каміль просто йде, а я ще довго не можу зібратися і продовжити роботу. 

Та коли до кінця зміни залишається кілька хвилин, всі мої думки перемикаються на більш глобальну проблему. Я не знаю, де сьогодні буду спати. 

- Пробач, Ліє. Я сама тільки сьогодні дізналася про ремонт, - винно поглядає на мене Юля. 

- Я все розумію. Не хвилюйся, - натягнуто усміхаюся і прямую вулицею в бік парку. На годиннику десята вечора, на вулиці темно, але люди ще ходять, тому мені не страшно. 

Ну хіба може статися щось гірше, що вже відбулося? Мама мені не передзвонила… Здається, їй взагалі на мене байдуже. Навіть якщо не повернуся, у її житті нічого не зміниться. 

Вирішую переночувати на вокзалі. Там завжди багатолюдно і не так страшно. Але щоб дістатися туди, треба перейти через парк. Тут багато молоді й практично усі лавки зайняті. Йду, обійнявши себе руками, а сумка з речами важким тягарем висить на одному плечі. 

Хочеться плакати та пошкодувати себе, але я знаю, що не маю на це права. Якщо дам слабину, потім буде тільки важче зібрати себе докупи. 

Проходжу повз компанію молодих хлопців, котрі розпивають пиво, і намагаюся взагалі не дивитися у їхній бік. Їх п'ятеро, а я одна. Якщо причепляться, доведеться тікати. 

- Гей, красуне! Куди так поспішаєш? - кричить мені в спину один з них, а тоді ще й наздоганяє і хапає за руку. 

Страх приходить миттєво. Коли бачу, наскільки хлопець п'яний, розумію, що моїх проблем може стати більше.