Розділ 3 "Несподівана допомога"

Я не знаю, скільки минає часу. Таке враження, що ціла вічність минула з того моменту, як я втекла з власного дому. Мені настільки холодно, що зуб на зуб не потрапляє, а живіт скручує від голоду. 

Мені вдалося прочитати адресу на розі будинку і повідомити її Кірі. Тільки от у мене немає жодної надії, що вона приїде і якось допоможе мені. Ну навіщо їй зриватися з власного дня народження і їхати хтозна-куди, щоб знайти мене і допомогти? 

Та коли у двір повертає автомобіль й освічує фарами мою згорблену постать, я завмираю і не розумію, чого чекати далі. Це може бути хтось з мешканців цього будинку, і не факт, що мої проблеми на цьому закінчаться. 

Тільки от автомобіль зупиняється, так і не вимкнувши фари, і гримають двері. Чую стукіт підборів, а тоді бачу Кіру, котра присідає поруч зі мною й уважно розглядає. 

- Як ти? - стурбовано питає. 

- Ти дійсно приїхала? - не можу повірити у те, що дійсно бачу її. Одинокий ліхтар освічує територію ледь помітним світлом, але від мене не приховується те, що на Кірі гарна сукня, туфлі та яскравий макіяж.

- Як бачиш, - натягнуто усміхається. - Сядьмо в автомобіль, ти ж трясешся уся. 

Йду за нею тільки тому, що не хочу, щоб сама Кіра захворіла. На ній навіть куртки немає, тільки тоненька сукня. Сідаємо в машину, і вона одразу ж вмикає обігрів на повну. 

- Пробач, що змусила тебе приїхати. Просто я в такому стані була… - кажу тихо, розглядаючи свої руки. 

- Ніхто мене не змушував, Ліє, - стримано відповідає Кіра. - Якби не хотіла - не приїхала б. Але якщо я вже тут, хочу знати, що сталося. І головне, як тобі допомогти. 

Мені дико соромно розповідати все те, що сьогодні сталося, але вибору, як такого, немає. Мені нікуди піти, а сподіватися на допомогу поліції не варто. Кіра слухає уважно і не перебиває. Напевно, для неї все це - просто дикість, і зараз вона розсміється й викине мене з автомобіля. Навіщо їй мої проблеми? 

- Здуріти можна! - констатує факт дівчина. - Наскільки я розумію, звертатися у поліцію немає сенсу. Там твого вітчима і так знають.  

- Так і є, - відповідаю. - Мені потрібно десь зупинитися на цю ніч, а завтра я все ж таки напишу заяву.

- І що далі? Знову у це пекло повернешся? - дивується Кіра. 

- У мене немає вибору, - знизую плечима, хоча і думати боюся, що доведеться це робити. 

- Вибір є завжди! - заявляє дівчина і спрямовує автомобіль на дорогу. 

- Куди ми їдемо? - здивовано питаю. 

- Залишишся сьогодні у мене, а завтра ми подумаємо, як поставити твого вітчима на місце, - відповідає Кіра. - Не хвилюйся! Все буде добре. 

Хочу їй вірити, але це не так просто, особливо після усього, що пережила сьогодні. Навіть не намагаюся сперечатися з приводу того, що Кіра везе мене до себе. Дико болить голова і живіт скручує від голоду. Я ж ідіоткою буду, якщо попрошу висадити мене десь на узбіччі. І куди піду? Шукати чергових пригод? 

Навіть не дивуюся, коли автомобіль їде на підземну стоянку новенького житлового комплексу, і Кіра першою виходить на вулицю. Я роблю те саме, і тільки-но ноги торкаються землі, тіло веде вбік. Саме машина рятує мене від падіння. З останніх сил хапаюся за двері й таки втримуюсь на ногах. 

- Ти чого? - Кіра наближається і похмуро мене розглядає. - У тебе кров на скроні. 

- Здається, головою вдарилася, - відповідаю. 

Дівчина підставляє мені своє плече, на яке я опираюся. Ось так разом ми й проходимо в повністю дзеркальний ліфт. Тепер мені добре видно, наскільки жахливо зараз виглядаю. Така гарна Кіра… і така страшна я. 

Волосся розтріпане, рана на скроні, бліде обличчя і великі злякані очі. Мій одяг старий та непрезентабельний, коли сукня Кіри, напевно, коштує, як моя місячна зарплата. 

Квартира Кіри знаходиться на дванадцятому поверсі. Вона величезна й у світлих тонах, як на картинках у журналах. Невпевнено переминаюся з ноги на ногу у вітальні, тому що боюся забруднити тут щось. 

- Зараз я дам тобі свої речі, підеш у душ. Після цього поп'ємо чаю і подумаємо, що робити далі, - Кіра мало зважає на моє збентеження і на кілька хвилин зникає за дверима однієї з кімнат. Коли ж повертається, у неї в руках щось із речей та рушник. - Ванна он там. Чекатиму тебе тут. 

Доводиться таки зробити цей перший крок, а за ним і другий. Ванна кімната за розмірами трохи більша за мою кімнату у квартирі матері. Мені навіть страшно заходити в душову кабіну, тому що там стільки різних кнопок. Якщо зламаю щось, навіть не уявляю, скільки це буде коштувати. Вирішую набрати води у ванну. Поки вона тече, знімаю з себе одяг і з подивом відмічаю, що Кіра дала мені комплект спідньої білизни. Новенької, ще з бирками. 

Миюсь хвилин десять, а потім ще стільки ж часу намагаюся помити голову. Рана щипає і болить, тому ця робота виявляється зовсім не легкою. В результаті мокре волосся збираю у косу та одягаю речі, які дала мені Кіра. Хлопкові короткі шорти та широка біла футболка здаються мені ідеальним варіантом. Свої ж речі кидаю у пральну машину і, на щастя, швидко розбираюся з тим, як її увімкнути. 

- Ну нарешті! Я мало не заснула! - вигукує Кіра, уважно мене розглядаючи. Її вітальня з'єднана з кухнею, і дівчина сидить зараз на високому стільці біля столу і переглядає щось у телефоні.