Глава 8

Звично розстеливши ковдру, Зоряна опустилася на неї і обережно поставила поруч великий стаканчик з лате. Море привітало її тихим шепотом хвиль. Зоряна підтягнула коліна до грудей і обхопила руками, так було трошки тепліше. Можливо, не варто було ось так сидіти на холодному піску, перемішаному з дрібними і колючими уламками ракушок, але Зоряні було байдуже. Вона просто брала дуже гарячу каву і теплу ковдру, і йшла на безлюдний пляж, де годинами сиділа на березі або повільно прогулювалася узбережжям, насолоджуючись спокоєм і піснею моря.

А море співало-заколисувало, тихо щось шепочучи серед хвиль, кидаючи до її ніг білі мушлі та зелені стрічки водоростей. І з кожним днем у душі Зоряни ставало все спокійніше. Вона і сама була, як це море: таємнича, бурхлива у негоду і лагідна у сонячні дні, могла заколисати у теплих хвилях ніжності тих, хто беріг її, і збити з ніг хвилею презирства тих, хто кидав у неї бруд. Але у глибинах її внутрішнього моря жило кохання…

Зоряна сумувала за Іваном. Їй не вистачало його уважного лагідного погляду, теплих і ніжних обіймів, спокійного голосу і просто його присутності… Вона приїхала сюди, щоб розібратися у собі, і, здається, розібралась у перший же день, сидячи на тому самому пляжі, де вони з Іваном зустрічали світанок, де він уперше її поцілував, де їй було так добре із ним…

Її серце рвалося назад, до Івана, а розум кричав: «Не поспішай!». І Зоряна слухняно не поспішала. Вона фотографувала море, бакланів і пузатих чайок, які нахабно підскакували до неї, немов позуючи, а потім пронизливо верещали, вимагаючи смачненький «гонорар». Вона насолоджувалася прогулянками до Сиваша і ароматом сухого степу. Вона збирала мушлі, а потім обирала з них найгарніші. Ввечері вона засинала під тихий шурхіт листя винограду, а прокидалася від лагідного осіннього сонця, що світило у вікно. Здається, їй пощастило зловити фінальні теплі осінні дні… А у Києві за прогнозом погоди дощ…

Щодня Зоряна розмовляла з Іваном по телефону, він розповідав їй, що ремонт йде повним ходом, і що у нього майже всі пальці цілі. Зоряна сміялася з його розповідей про продавців будматеріалів, радила, який колір плитки обрати, і питала, чи він не забув пообідати чи повечеряти. Якось Іван обмовився, що шукає роботу у Києві, і Зоряна напружилася. Якщо зараз він попросить її допомогти йому влаштуватися у їхню лікарню, вона просто викине телефон у море! Але він лише розповів, у які лікарні планує звернутися, і їхня опинилася ледь не останньою у його списку. Зоряна слухала, а уява малювала їй картину, як вони з Іваном разом йдуть з роботи, заходять до кондитерської за її улюбленими тістечками, разом планують, які продукти купити у супермаркеті, а потім так само разом готують вечерю… Ідеально!

Згадавши про це, Зоряна зітхнула. Знову вона малює собі ідеальну картинку! Знову нафантазувала собі романтичну казку! Але ж вона приїхала сюди, щоб хоч на мить з цієї казки вибратися і розібратися, чи це казка, чи примарний замок Фата-Моргани, чи реальність, якої вона так довго чекала… Так, її лякала наполегливість Івана і те, як швидко він все вирішив. Але… Чому ж тоді їй стало так солодко від такого надійного і рідного слова «чоловік» тоді, у дворі, у тій міні-виставі перед Пащенком? Можливо, тому, що Іван зрозумів її краще, ніж вона сама? Зрозумів, що вона вагатиметься, сумніватиметься, і просто вирішив вирішити за неї?

Зоряна опустила голову на руки і завмерла. У вухах рокотіло море, шумів вітер і здавалося, ніби долинають чиїсь кроки. Зоряна знала: це лише здається. У цю пору людей на пляжі майже не було, а як і були, то вони трималися на відстані один від одного, немов поважаючи бажання інших побути наодинці з морем.

Ось і знову їй почулися кроки. Зоряна навіть не ворухнулася, знаючи, що це лише примара, гра її уяви і слуху. Але теплий плед, який опустився їй на плечі, примарою явно не був. Зоряна різко підняла голову. Іван вмостився поруч із нею, вдивляючись у сіро-блакитну далечінь. Деякий час вони мовчали, слухаючи вічну пісню моря. Іван першим порушив мовчанку:

- Я відчував, що знайду тебе саме тут. Якщо хочеш, я піду.

- Не хочу.

- Ми занадто поспішаємо?

- Занадто…

- Давай почнемо спочатку, не так швидко…

- А сенс? Ми вже пірнули занадто глибоко... Не випливемо.

- Зорь, я просто такий, - Іван зітхнув. – Якщо я хочу чогось, я йду до цього і роблю все можливе, щоб цього досягти. Тоді, у нашу першу зустріч, я дуже захотів побачити тебе ще раз… А потім ще, і ще. І з кожною нашою зустріччю я закохувався у тебе все більше.

- Але… хіба можна закохатися з першого погляду? – запитала Зоряна, втім, вже знаючи відповідь. Адже і вона тоді, після тієї короткої першої зустрічі, хотіла побачити Івана знову, хоча боялася сама собі у цьому зізнатися…

- Виявляється, можна. Закохатися у зовнішність, у те, як ти усміхаєшся, як відкидаєш волосся з обличчя, як смикаєш за ниточку на рукаві, як впевнено крокуєш до своєї машини… А потім з кожною зустріччю відкривати у тобі щось нове і закохуватися у це нове. У твій характер, у твої звички, у твій голос та його інтонації. У твої рухи та вчинки, у твою душу, яку ти потрошку відкривала мені. У тебе, Зірочко моя… - його голос злегка захрип, і Зоряна зрозуміла: Іван нервує. Вона вже знала, що коли він нервує, його голос стає трошки хрипким.

Їй багато чого хотілося йому сказати, але замість цього Зоряна пригорнулася до нього, обхопивши руками його талію. Іван обійняв її у відповідь, і Зоряна задоволено зітхнула: нарешті все у її відпустці було дійсно ідеально. Як і у її голові. Пазл склався. Усі детальки знайшли своє місце. І вона знайшла своє – у цих обіймах, на березі моря.