Глава 7

Коли в понеділок Зоряна примчала на роботу, колеги не впізнали її. Вона буквально світилася від щастя і літала по відділенням, немов метелик. Коли в буфеті колега випадково забризкала рукав білого халата Зоряни кавою, та лише з усмішкою відмахнулася, мовляв, нічого страшного. Її обличчя трохи затьмарилося лише від повідомлення, в якому Іван вибачався, що не зможе сьогодні її зустріти, бо мають привезти плитку і ще якийсь будівельний мотлох.

Зоряна зітхнула і запхала телефон у кишеню. Нічого страшного, вдома зустріне. Та й взагалі – чи не занадто швидко вона звикла до того, що її зустрічають, турбуються про неї? Все швидко, занадто швидко… Зоряна різко розвернулася, щоб піти до свого кабінету, але раптово дуже відчутно в когось врізалася.

- Бачу, Зоряно Дмитрівно, вам час до офтальмолога. Хоча я наче не такий уже й непомітний, - у знайомому голосі пролунав сміх. Зоряна підвела голову.

- Сергію Миколайовичу... Вибачте, - вона скрушно дивилася на його начищені черевики, на яких залишився слід її резинового лікарняного капця. - Я задумалась.

- Сподіваюся, про мене? - хірург багатозначно посміхнувся і пішов поряд із Зоряною коридором у напрямку її кабінету. - Пам'ятається, ви обіцяли випити зі мною кави. Можливо, сьогодні? Якраз поговоримо і про майбутню конференцію. А можемо про вас поговорити, - його рука ніби ненароком торкнулася її руки. Зоряна сіпнулася.

- Вибачте, але каву я вже сьогодні пила, на зустрічі я не маю часу, а матеріали по конференції ви можете надіслати мені на пошту, - вона ввічливо усміхнулася, подумки жахнувшись з того, що колись всерйоз думала, що цей півень самовдоволений може бути непоганим варіантом. Шкода лише, що він і досі вважав, що між ними щось є або може бути.

- Та годі вам. Не кави, то щось інше, - відмахнувся Сергій, не помітивши її реакції.

– Ні, – твердо відповіла Зоряна. – До того ж, мій чоловік буде проти.

«Чоловік?! Здуріла, чи що?! - промайнуло у її голові. – Ну-ну…»

- Чоловік? - Сергій розреготався. Зоряна невдоволено дивилася, як він витирає сльози, що виступили від сміху. – Зоряночко, ну який чоловік? Про що ви? Ви у нас пташка вільна, і за це я вас люблю. Заміжжя – це не про вас. А цьому нещасному можна лише поспівчувати. Чергове тимчасове захоплення, чи не так? – він підморгнув їй.

Зоряна відчула, як її щоки починають палати. Здається, краще втекти, поки від цього недоумка жменька попелу не залишилася.

- Всього найкращого! – крізь зуби кинула вона і зачинила за собою двері кабінету, але все одно встигла почути:

- Я чекатиму на вас після роботи.

«Угу. Чекай. Як же…» - зло думала Зоряна, сердито тикаючи по кнопках клавіатури ноутбука. У кабінет заглянула її колега, і за сумісництвом подруга Олеся.

- Тааак… - протягнула вона, побачивши вираз обличчя Зоряни. – Бачу, тобі терміново потрібна доза кави та годинка перерви.

- Не зараз, - кинула Зоряна, не відриваючись від ноутбука. – Іди свого Олексія кавою пригости, він не відмовиться.

- Ще б він відмовився! Але з ним ми каву і так п’ємо щоранку вдома, а з тобою я вже сто років не бачилася.

- Ми бачилися вранці в коридорі біля операційної, - нагадала Зоряна.

- Ти зрозуміла, про що я, - подруга склала руки на грудях і осудливо подивилася на Зоряну. – Я тебе не впізнаю. Мене радує лише одне: судячи з твого настрою, у тебе все добре. Ну, - виправилася вона, ще раз глянувши на вираз обличчя Зоряни, - хіба що зараз ти готова когось вбити. Ну а поки я шукатиму лопати, щоб закопати тіло цієї бідосі, може, ти знайдеш для мене декілька хвилин свого дорогоцінного часу?!

Зоряна зітхнула. В Олесі була одна риса, яку Зоряна терпіти не могла і все ж терпіла: Олеся була іноді схожа на реп’ях. Як вчепиться – то вже не відстане. І у таких випадках краще було просто погодитися на все.

- Візьми каву і чекай мене надворі, - звеліла вона. – Я вийду хвилин через 10.

Олеся кивнула і зникла. Зоряна знову зітхнула. Може, воно і на краще. У неї вже голова починала йти обертом від усього – і від роботи, і від Івана… Тому ще одна голова їй не завадить. Може, Олеся щось порадить… Зрештою, кому, як не їй знати про романтику та почуття? Про те, як вони з Олексієм валентинками обмінялись і як зізналися один одному у почуттях, Зоряна чула вже тисячу разів, і щоразу щиро раділа за подругу. Але ж Олеся з Олексієм багато років працювали разом… А Зоряна свого Івана знала трохи більше місяця.

Коли Зоряна вибігла надвір, поспіхом накинувши теплу кофтинку, Олеся вже чекала на неї під їхньою улюбленою вишнею, на якій, правда, вже майже не лишилося червоного листя – все воно яскравим оксамитовим килимом опало на землю.

- А тепер розповідай, - Олеся протягнула Зоряні каву і шоколадний батончик.

І Зоряна неочікувано для самої себе виклала Олесі усе від самого початку – і як вони зустрілися з Іваном у цьому дворі, і як він запросив її на побачення, і як чекав на неї, і про їхню поїздку на море, і про квартиру… Олеся мовчки слухала, і лише її очі ставали дедалі ширшими. Коли Зоряна нарешті замовкла, Олеся лише головою похитала.

- А я вважала тебе розумною дорослою жінкою… Серйозною жінкою… Адекватною жінкою…

- Якщо ти ще раз скажеш слово «жінка», я тобі цей стаканчик на голову одягну, - попередила Зоряна, відкусивши шматочок шоколадки.