Глава 5

Ранковий будильник змусив Зоряну застогнати та сховати голову під подушку. Сьогодні їй взагалі не хотілося йти на роботу. У голові навіть майнула шалена думка прикинутися хворою. Але Зоряна відразу її відкинула. Вона не могла дозволити собі такої слабкості. Тому довелося повзти у ванну і довго вмиватися холодною водою, намагаючись прокинутися. Вийшовши з ванної, Зоряна почула звук повідомлення у вайбері. «Доброго ранку, зірочка!» - прочитала вона і злегка усміхнулася. Банально, але так приємно! І зірочкою її вже давно ніхто не називав… Вона відправила у відповідь смайлик- поцілунок і почала одягатися. Однак, незважаючи на звичні дії, у голові билася незвична думка. Натягуючи блузу і заплутавшись у ґудзиках, Зоряна намагалася зрозуміти, що з нею відбувається. Невже вона справді закохалася? У незнайому, по суті, людину... Точніше, вже знайому, але коли вона сідала до нього в машину, вона про нього майже нічого не знала... Усі експерти з відносин та кохання, яких так багато розвелося скрізь – і в інтернеті, і на телебаченні, жахнулися б! Скрізь кажуть, що не можна сліпо довіряти першому ліпшому, а тим паче, сідати з ним у машину і кудись їхати. Але чомусь Зоряна забула про всі ці попередження, коли сідала в машину до Івана. Невже це той самий відчай і страх самотності, який штовхає на відчайдушні вчинки? Та Зоряна не могла сказати, що вона так вже сильно страждала від самотності. Навпаки, вона насолоджувалася свободою і не шукала відчайдушно «того самого», бо ж самій бути – то неправильно, що люди скажуть, годинничок не стоїть на місці, і так далі. Усе це вона чула ледь не щодня. Але до цього можна було звикнути. Гіршим було інше: Зоряна все менше довіряла чоловікам. Більшість з них шукали або ж пригод на одну ніч, або ж взаємовигоди. Ще в університеті хлопці бігали за нею, бо вона була найрозумніша на «потоці». З першим же успішно складеним іспитом, написаним тестом чи практичною уся романтика кудись зникала.

Зоряна тихенько зітхнула, застібаючи ґудзички на блузці. Їй дуже хотілося повірити, що цього разу все це по-справжньому, що настав час для романтичної казки і у її житті, але гіркота пережитого досвіду не дозволяла їй просто повірити Івану. Та й чи могло це бути простим збігом, що Іван, хірург, опинився у дворі однієї з найкращих лікарень столиці і одразу ж закохався в одну з найкращих хірургів цієї лікарні та за сумісництвом заввідділенням?

Робочий тиждень поглинув Зоряну повністю, і поїздка на море вже здавалася сном, якимось нереальним сном, приємним, але напівзабутим. Іван писав їй і дзвонив щодня, і Зоряна відповідала йому, але щось усередині неї надломилося. І вона сама не могла зрозуміти, до чого це призведе. І коли Іван винуватим голосом у четвер повідомив, що не зможе приїхати, Зоряна лише зітхнула.

- Я розумію, - сухо відповіла вона.

- Зоренько... - його голос пролунав м'яко. - Я справді дуже хотів би приїхати, але в нас конференція, і мені доручили виступати з доповіддю. Я не знаю, коли все це закінчиться. Ти ж знаєш, як можуть затягнутися конференції.

– Я ж сказала, я розумію. - Зоряна зітхнула. - Ти ще щось хотів? А то мені час збиратися.

- Ні… Тобто так… Хотів сказати, що кохаю тебе.

- І я тебе, - машинально відповіла вона.

- Я так хочу бути поруч з тобою… - вона почула в його голосі сум, та чи справжнім він був. – Знаєш, незабаром закінчується мій контракт, і я повернуся до Києва. І тоді ми зможемо проводити разом стільки часу, скільки захочемо.

- Ти вже знайшов житло? – вона пригадала, як Іван скаржився на те, що не може підібрати квартиру собі до смаку. Правда, Зоряна так і не зрозуміла, чи він збирається її купувати, чи знову винаймати. Він казав, що в нього були гроші від продажу квартир батьків. Можна і купити. Але одне було точно – Іван був дуже прискіпливим. Зоряна і сама була така сама, і, можливо, через це і досі мешкала у орендованій квартирі, яка її влаштовувала і розташуванням, і видом з вікна, і сусідами, і усім, що лише можна забажати в ідеальній квартирі. Шкода лише, що власники не збиралися її продавати.

- Ще ні. Мені хотілося б бути ближче до тебе, - Іван усміхнувся, Зоряна відчула його теплу усмішку. Вона фиркнула:

- У мене сусідка квартиру продає, через стінку. Купуй, будеш у мене на голові майже жити.

- Дивись, бо й справді куплю, - він засміявся.

Відклавши телефон, Зоряна довго сиділа, дивлячись в одну точку. Ні, розумом вона усвідомлювала, що у Івана може бути своє життя, свої справи, але все одно було сумно… І вона не могла нічого вдіяти з цим сумом. Вона надто звикла до Івана, до того, що щоп'ятниці він чекав її біля входу до лікарні.

Але коли наступного дня Зоряна вийшла з лікарні і попрямувала до машини, на неї чекав сюрприз. Назустріч їй кинувся молодий усміхнений хлопчина.

- Зоряна Дмитрівна? Це вам! - і він простяг їй величезний кошик з квітами, цукерками, фруктами та пляшкою вина.

- Мені? - здивувалася Зоряна. - Від кого?

Цієї ж миті у неї задзвонив мобільний.

- Сподіваюся, тобі сподобався мій сюрприз? - голос Івана пролунав запитливо і несміливо.

- Іване! – Зоряна ахнула, милуючись квітами. - Ну навіщо?!

- Я не можу сьогодні бути з тобою, але хочу, щоби ти приємно провела вечір.

Зоряна засміялася. Кур'єр допоміг їй поставити кошик у машину і зник. Зоряна сіла за кермо, не випускаючи з рук мобільного.

- А ти вмієш здивувати, - сказала вона Івану.