Глава 3

Два тижні для Зоряни пролетіли у роботі та операціях. Вона так втомлювалася, що часом їй вистачало сил лише прийняти душ і доповзти до ліжка. Але навіть з головою йдучи в роботу, вона знала: у телефоні на неї чекає чергове повідомлення, повне тепла і турботи. Іван ненав'язливо розпитував її про пацієнтів, роботу, розповідав про цікаві випадки з власної практики, цікавився, чи не забула вона поснідати і пообідати, скидав прогноз погоди і просто бажав їй доброго дня, доброго ранку та доброї ночі. І Зоряна звикла до цих повідомлень. Колеги з подивом спостерігали, як вона сипала цукор повз чашку, повністю заглибившись у телефон та якісь листування, а ті, хто гордо іменував себе її подругами, перешіптувалися в коридорах та ординаторській, намагаючись розгадати, хто ж цей «принц», якому вдалося підкорити серце Залізної Зоряни. Але Зоряна і не намагалася розкрити секрет, вона досі вважала все це лише розвагою, яка не зобов'язує ні до чого серйозного. І коли вона побачила Івана, який терпляче чекав її у дворі лікарні, то лише посміхнулася.

- Знову чекаєте? - запитала вона, закинувши сумку на переднє сидіння автомобіля, але вже точно не поспіщаючи поїхати. Та й вечір був такий теплий, лагідний... Ніжний…

- Чекаю. Я хвилювався за вас. Ви багато працюєте, – м'яко дорікнув її Іван.

– Професія зобов'язує, посада прив'язує, пацієнти вимагають. - Зоряна зітхнула. Тиждень дійсно видався не з легких.

- Розумію, сам такий… - Іван кивнув і замовк у нерішучості. Нарешті він зважився: - Зорь, я... Ви днями сказали, що навіть на море цього року не вибралися... Я хочу запропонувати вам поїхати на море. Просто зараз. Машиною. Вранці ми вже будемо там. А в неділю ввечері чи вночі повернемось.

- На море, значить... - задумливо протягнула Зоряна. - І що ми там робитимемо, на морі? Вересень надворі.

– Сидіти на березі, милуватися хвилями, пити каву… – перерахував Іван. - Я розумію, це звучить дико та дивно, але мені хочеться подарувати вам море… Хоча б на пару днів… Якщо хочете, можете сфотографувати мене, мою машину, мій паспорт, та відправити родичам та друзям, - квапливо запропонував він. - Я розумію, я для вас фактично чужа людина... Але я правда не маніяк...

Зоряна зітхнула. Може, і не маніяк... Але все одно вона шукала натяку на якусь пастку у всьому цьому, у поведінці Івана, у його повідомленнях, у цьому очікуванні її з роботи... Вона відвикла довіряти людям. Надто часто вони зраджують. А боляче тобі чи хріново потім – їм байдуже. Вони-то своє вже отримали…

– Зорь, поїхали, – тихо сказав Іван. - Правда...

І в його голосі було щось, що змусило її відповісти:

- Поїхали.

І одразу ж Зоряна отямилася. Та запізно. Вона вже погодилася. Хоча, у неї ще є шанс подумати і відмовитися. Треба лише трохи потягнути час.

- Але я можу хоча б переодягнутися? - вона злегка підняла брову. - Зібратися?

- Звісно! – Іван радісно закивав. - Я можу вас тут почекати. Можу провести додому.

- Поїдете за мною, - втомлено махнула рукою Зоряна. О боги , на що вона погодилася?!

Ця думка переслідувала її протягом усієї дороги до будинку і увесь час, поки вона перебирала речі у шафі і думала, що їй взяти з собою. Зрештою, можна ж відмовитися, сказати, що передумала! Але Зоряна не звикла змінювати рішення та відступати. Значить, доведеться їхати. Після довгих роздумів вона влізла у улюблені джинси та футболку, накинувши зверху теплий кардиган. Вересень цього року видався теплим, але хто знає, що буде завтра… Погода взагалі підступна штука, навіть влітку. Минулого року з двотижневої відпустки на морі десять днів були вітряними і дощовими. Однак Зоряні це не надто завадило. Вона любила море у будь-яку погоду. Тому вона наливала у термос гарячу каву, одягала куртку з капюшоном і йшла на пляж дивитися, як одна вода тане в іншій. Часом їй це нагадувало пісочний годинник, тільки замість піску була вода, прісна і солона, вічна…

Швидко склавши найнеобхідніше в сумку, Зоряна спустилася вниз. Іван терпляче чекав на неї під під'їздом.

- Так що, машину фотографуватимете? – нагадав він. Зоряна лише рукою махнула та полізла в машину. У салоні приємно пахло корицею і чимось знайомим, що нагадує про Різдво та пряники. Зоряна закинула сумку на заднє сидіння, залишивши в руках телефон.

- Ну що, поїхали? – Іван завів мотор. Зоряна мовчки дивилася у вікно. Чомусь їй не хотілося нічого казати. Іван теж мовчав. І дивна річ: з ним Зоряні навіть мовчати було комфортно. Зазвичай тиша пригнічувала і змушувала шукати теми для будь-якої розмови. Але зараз Зоряні було тепло та затишно в цій тиші. Вона розслабилася і заплющила очі. У салоні лунала тиха музика. Зоряна навіть задрімала, коли машина раптом зупинилася. Розплющивши очі, Зоряна озирнулася. Вони зупинилися посеред дороги, а довкола був лише темний ліс. Іван відстебнув ремінь безпеки та нахилився до Зоряни.

- Іване, що… - ледве встигла запитати вона, як він, не звертаючи на неї уваги, заліз у бардачок і дістав якусь ганчірку. Усередині Зоряни все захололо. Ось і приїхали.

Але Іван відсторонився і вийшов із машини, сказавши лише:

- Почекайте секунду.

Зоряна провела його поглядом і побачила, як Іван нахиляється і піднімає щось з дороги при світлі фар. Цікавість пересилила страх. Зоряна вийшла з машини і, обійшовши її, зойкнула. На дорозі було п'ять малят-їжачків, і Іван одного за одним загортав їх у ганчірку і переносив у траву, подалі від дороги. По обидва боки дороги був високий бордюр, мабуть, нещодавно поставлений, і навряд чи звірята змогли б самі через нього перебратися. А водії тут розганяються, наче на перегонах...