Глава 2

Зоряна вийшла з лікарні і, не дивлячись навкруги, поспішила до свого автомобіля. Сьогодні був складний день, і в той же час Зоряна пишалася собою. Їй вдалося провести блискучу операцію та врятувати пацієнтові життя. Вона мала право пишатися собою, незважаючи на те, що смертельно втомилася. Зараз би келих гарного вина та лягти у затишну м’яку постіль на зручному ліжку… Або сісти у комфортне крісло на балконі та слухати вечірнє місто…

Машина привітно мигнула їй фарами, і Зоряна обійшла її, щоб сісти за кермо, як раптом її гукнув знайомий голос:

- Зоряно Дмитрівно!

Від дерева відокремилася тінь, у якій Зоряна зі здивуванням впізнала Івана.

– Ви? – здивовано спитала вона. - Що ви тут робите?

- Чекаю на вас, - просто відповів Іван, і в його очах вона побачила непідробну радість. Дочекався-таки... Раптом Зоряна зрозуміла, що думала про нього з учорашнього дня. І – соромно зізнатися – трохи шкодувала, що відмовила йому навіть у такій дрібниці, як номер телефону… Але вона одразу відігнала ці думки. Нічого божеволіти.

- Давно чекаєте? - запитала вона злегка грубувато.

- З трьох годин, – відповів Іван. Зоряна ахнула про себе. Зараз пів на восьму ... Впертий, паразит!

- Дочекалися? Вітаю, — буркнула вона, намагаючись за грубістю приховати подив.

– Вам мене не шкода? – усміхнувся Іван.

- Я ж вас не змушувала мене чекати, - Зоряна підвела голову, гордо глянувши на нього.

— Але ж ви могли б просто дати мені свій номер. І тоді я просто подзвонив би вам і спитав, коли ви закінчуєте роботу.

- Навіщо?

– Щоб зустріти вас.

Зоряна зітхнула і розгублено присіла на лавочку біля центрального входу. Ну що їй з ним робити?! Нав'язався на її голову!

- Іване... Як вас там... Олексійовичу... - вона чудово пам'ятала його повне ім’я, але впертість перемогла ввічливість. - Здається, я вчора прямо сказала вам: я не хочу спілкуватися з вами.

– А потім сказали, що я вам майже сподобався, – підхопив Іван.

- Отож – майже! – Зоряна почала сердитись.

- А що я маю зробити, щоб просто сподобатися вам? – тихо спитав Іван. Зоряна відкрила рота, щоб нахамити, але зрозуміла, що не може. Надто простим було запитання, надто щирим і відкритим був спрямований на неї погляд, і надто очевидною була симпатія, що світилася у цьому погляді. Зоряна зітхнула і, порившись у сумці, тицьнула йому свою візитівку.

– Тепер ваша душа задоволена? – різко спитала вона, встаючи з лавочки. Іван широко посміхнувся.

- Майже, - підколов він її, дивлячись, як вона швидко крокує до свого автомобіля. Зоряна сердито пирхнула і сіла в машину. Опустивши скло, вона глянула на Івана.

- Нахаба! – констатувала вона. - І врахуйте: це ще нічого не означає. І не сподівайтесь, що я вам відповім.

І вона газонула з місця, залишивши Івана задоволено розглядати її візитівку.

Вдома Зоряна жбурнула сумку на крісло і, роздягаючись на ходу, пройшла в душ. Тепла вода змила весь цей день, залишивши лише приємну насолоду і аромат ванільного гелю для душу. Загорнувшись у великий пухнастий рушник, Зоряна вийшла з ванної і, прихопивши з кухні пляшку вина, привезену подругою з моря (пощастило ж комусь мати відпустку!), келих і шматок улюбленого твердого сиру, вирушила до спальні, де затишно влаштувалась на ліжку з ноутбуком на колінах. Вона вже майже забула про Івана, коли її телефон завібрував, і на екрані висвітлилося повідомлення з вайбера від незнайомого абонента. Зоряна тицьнула на «подивитись», і на екрані висвітилось:

«На добраніч, Зоряночко! І.»

Зоряна хмикнула і швидко надрукувала: «Ненавиджу, коли мене називають Зоряночкою. І спати поки що не збираюся. Але дякую».

Відповідь прилетіла за секунду: «Ви все ж відповіли;) Я більше не буду! Обіцяю! А як вас називати? Зоря? Зорянка? Зорянонька? Зорюня? Зоренька?»

Зоряна розреготалася, ледь не випустивши келих. Зараза така! Вона б і сама стільки варіацій свого імені, мабуть, не написала б!

«Зоряна Дмитрівна. На «ви» та пошепки» - відповіла вона і натиснула на фотографію Івана, щоб роздивитися її ближче. Вочевидь, фото було цьогорічне, на тлі моря. Іван був такий самий, як і в житті: з усміхненим теплим поглядом і відкритим обличчям, зі щирою, не штучною усмішкою. Зоряна уважно роздивилася його, помітивши навіть крихітний шрам над верхньою губою. Варто було визнати, що Іван був дуже симпатичним. Він ні краплі не нагадував тих пихатих павичів, які намагалися розпускати перед нею хвіст і підкорити її своїми званнями, зв'язками та гаманцями.

«А можна просто Зоряна?» – прилетіло нове повідомлення.

Зоряна зітхнула і відклала телефон, подумки пообіцявши собі більше не відповідати Івану. Мобільний пискнув раз, другий, третій… Зоряна трималася. Вона налила собі ще вина та ввімкнула легку музику на ноутбуці. Але телефон не здавався. Нарешті Зоряна не витримала і схопила мобільний із твердим наміром відшити цю скотиняку нахабну. Але, прочитавши повідомлення, вона не витримала і від душі розсміялася.

«Значить, не можна… Зрозумів) У вас гарна аватарка…»