12 Глава

Минув рік

Ярослава

— Моя Снігова королева.

— Мій прекрасний король.

Іноді Орест так мене називає. Не тому, що досі сердиться — ні. Йому просто подобається дражнити мене, повертаючи в пам’ять наше спільне минуле.

Та різдвяна поїздка до Куршевеля стала переломним моментом.

У найкращому сенсі цього слова.

Я вирішила дати нам шанс.

Так, спочатку я його відштовхнула. А потім — години дві проплакала, сидячи навколішки біля дверей, і раптом чітко зрозуміла: досить. Досить тікати від власних почуттів.

Наче на підтвердження цього зателефонувала подруга — привітати зі святом. Я розповіла їй усе.

Вона назвала мене ідіоткою. Вкотре?

І, як не дивно, знову мала рацію.

Я відкрила коробочку, дістала каблучку й одягла її на палець.

Вона була розкішною — акуратна, з маленьким діамантом. Нічого зайвого.

Викладачка і студент…

Ми — однозначно не пара. Так твердив розум.

Але серце говорило зовсім інше.

І цього разу я послухала його.

Я зібралася, вийшла з номера й пішла шукати подарунок для Ореста. Крамниця з сувенірами була майже поруч із готелем. Я хотіла подарувати щось символічне, до Нового року. І коли побачила маленький срібний ключик — одразу зрозуміла: ось. Саме те, що потрібно.

Я прийшла до нього в номер.

І залишилася на всю ніч.

А потім — на ранок.

А потім — ще на одну ніч.

І раптом зрозуміла: я не хочу, щоб ця зимова казка закінчувалася.

Ми ловили кожну мить. Сміялися, як діти, гралися в сніжки, валялися в заметах, каталися на лижах і санчатах. Світ ніби звузився до нас двох і цього снігу навколо.

А потім відпустка закінчилася.

І я була впевнена, що разом із нею закінчиться й наша історія.

Орест мене підкорив.

Снігова королева розтанула — і тепер… не потрібна?

Виявилося — ще й як потрібна.

Він одразу ж повіз мене знайомитися зі своїми батьками й родичами. А потім ми поїхали до моєї мами — вже я знайомила їх. А наступного дня маму запросили до найкращого реабілітаційного центру.

Я була безмежно вдячна Оресту за все, що він робив. За те, що не втік, не злякався. Хоч був молодшим і, ймовірно, зовсім не мріяв у такому юному віці ставати батьком і чоловіком. 

А я…
Я стала його дружиною.
Та найголовніше — мамою.

Я народила найчудовішу дівчинку. Поки що рано говорити, на кого вона схожа — їй усього два місяці. Але вона наша маленька принцеса. Наша Катруся.
Сильветова Катерина Орестівна.

Зараз вона мирно спить у ліжечку, а ми стоїмо поруч і дивимося на неї.

Таку крихітну. Зовсім маленьку ще. 

І я досі не можу повірити у своє щастя — зі своїм колишнім студентом. 

 Іноді правила створені для того, щоб їх порушувати — аби провести одно Різдво разом і потім бути щасливими все життя.