11 Глава

Орест

До біса все.
Досить. По-справжньому досить.

Скільки ще можна сподіватися на те, чого ніколи не буде?
Усі ці очікування, погляди, недомовленості — все виявилося марним.

Учора було  все помилкою.
Для неї.

Я знову й знову прокручую цю думку в голові, ніби якщо повторити її достатньо разів, вона перестане боліти.

Гаразд. Нехай так.

Мені не потрібен ніхто інший.
І, мабуть, саме це болить найбільше — усвідомлювати, що вибору в мене немає.

Я зачинюся в номері. Щільно. На замок.
Залишу за дверима шум, людей, запитання. І святкуватиму Різдво в гордій, майже показній самотності.

Без неї.
А отже — взагалі без будь-кого.

Мені боляче.

Я не розумію жінок.
І більше не хочу намагатися.
Я відмовляюся розбиратися, вгадувати, сподіватися.

Мій телефон розривається від дзвінків.
Екран спалахує знову і знову, але я дивлюся крізь нього.
Я навіть не помітив, у який момент день непомітно,  перетік у ніч.

Я що, заснув?

Схоже, так.

Я просто беру айфон і вимикаю його.
Різко, без вагань.
Щоб мене більше не чіпали.

Ні одногрупники.
Ні родичі.
Ніхто.

Я ні з ким не хочу говорити.
Ні зараз, ні потім.
Нікого не хочу бачити.

Навіть їсти не хочу.
Нехай шлунок ниє — мені байдуже.

***

Тому, коли в номер стукають,
я навіть не збираюся підводитися з ліжка.

Хай ідуть до біса.

Але стукіт — наполегливий. Він не припиняється.
Занадто впевнений, занадто живий, щоб бути випадковим.

І це майже змушує мене підлетіти до дверей.
Майже.
Я все ще стримуюся — не хочу відчиняти, не хочу грубіянити.

— Та що тут незрозумілого? Я не хочу нікого бачити. І розмовляти теж не хочу. Ідіть…

— Орест… впусти мене.  Будь ласка.

Яся.

Її голос неможливо сплутати з жодним іншим.

— Будь ласка… Я хочу… вручити тобі подарунок.

Я відчиняю двері.

Вона стоїть переді мною — у білому банному халаті.
У руці — невеличка коробочка.  Синя.

Волосся розпущене.   Ані грама макіяжу.  Та й не потрібно.

Боже… яка ж вона красива.

— Впустиш?

— Так. Звісно…

Я роблю крок назад,  і вона заходить до номера.

— Прийми, будь ласка, Орест. І ще… я хотіла б вибачитися. Я була занадто…

— Не треба, Ясю.

Вона простягає мені коробочку.
Я беру її з її рук.
Одразу відкриваю — і завмираю з усмішкою.

Ключ.

Срібний. Декоративний.

І що б це могло означати?

— Я… —  нерішуче починає вона.
— Я хочу, щоб ти зрозумів.
Мені важко довіряти чоловікам. У мене був гіркий досвід.

Вона робить паузу. Дивиться мені просто в очі.

 — Але тобі… тобі я хочу довірити ключ від свого серця.  Бо ти… я, здається, теж у тебе закохалася, Орест. І ще…

Вона трохи тихіше:

— Я хочу, щоб ми провели Різдво разом. Усю різдвяну ніч.