10 Глава

Ярослава

Орест дивиться на мене так, що просто зараз хочеться кинутися до нього з обіймами. Закричати: так, звісно, давай проведемо цей день разом.

Але вчора мене трохи розкутий глінтвейн, а сьогодні…

— Орест, я не можу. Це все неправильно. І вчора… Я хочу вибачитися. Я…

— Про що ти, Ясю?

— Ми не можемо. Ти мій студент. А я — викладачка.

— Якщо причина лише в цьому, тоді ти більше не працюватимеш в університеті. 

— Не смій. Ні. Мені потрібна робота. Мені потрібні гроші. 

— Це не проблема. Для мене ніщо не проблема, Ясю. Окрім тебе. 

— Тоді позбудься цієї проблеми, Оресте. Я хочу, щоб ти пішов… будь ласка.

— Ясю… ну не треба. Не проганяй мене. Іди до мене.

Я хитаю головою.

— Ні, будь ласка… не можна.

Він не хоче нічого чути. Сам підходить, згрібає мене в обійми й заспокоює, мов маленьку дитину, гладячи по голові.

— Я кохаю тебе, Ясю. Це не зміниться. Я зроблю все, чого ти хочеш. Усе, що попросиш. Будь-яке бажання.

— Якщо я зараз попрошу, щоб ти зник, ти це зробиш?

— Якщо ти цього справді так сильно захочеш — так.

Я не чекала такої відповіді.

Мені стане легше, якщо він просто розвернеться й піде? Я буду щасливою?
Чи це лише ілюзія?..

Я вириваюся з його обіймів, відходжу на кілька кроків.

— Але перш ніж ти озвучиш своє бажання… — він тягнеться до кишені сірого худі й дістає звідти червону оксамитову коробочку. — Це мій подарунок. Там каблучка. Так, це ще не пропозиція. Просто я хочу, щоб вона була в тебе.

— Оресте… я не можу.

Я навіть приймати її не буду.

— Добре. Можеш викинути. Вона мені тоді ні до чого.

— Останнє бажання? Ти справді хочеш, щоб я пішов зараз?

Я схлипую, але все одно кажу:

— Так. Будь ласка. Ми не зможемо… Знайди дівчину свого віку. І…

— Я тебе почув, Ярославо Олексієвно. Візьму до відома. Щасливого Різдва.

Він відчиняє двері й виходить із номера…
По моїх щоках котяться сльози.

— Щасливого Різдва, Оресте…

Я повільно сповзаю по стіні й сідаю просто на підлогу. Долоні тремтять. У грудях — порожнеча, що болить сильніше за будь-які слова, сказані сьогодні.

«Так правильно», — повторюю подумки.
«Так треба».

Я підводжуся й машинально підходжу до вікна. За склом — люди з подарунками, чийсь сміх, сніг, що падає повільно й красиво, ніби світ не зупинився разом зі мною.

— Щасливого Різдва, Оресте… — тихо повторюю я.