9 Глава

Орест 

— З Різдвом, сину. Як справи? Як просувається підкорення фортеці на ім’я Ярослава Олексіївна? — жартує він.

— Тату, не треба…

— Тільки не кажи, що марно, Оресте. Повір, це все обійшлося мені в кругленьку суму. Ні, для єдиного сина мені нічого не шкода. Але хочеться бачити результат. Він є? Хоч маленький зсув? Не розтанула ще твоя Снігова королева?

— Є. Маленький, але є. Та до головної перемоги ще дуже далеко.

— Уже щось. Оресте, мама передає привіт і теж вітає тебе з Різдвом.

— І я вас вітаю. Бажаю вам любові й здоров’я.

— Дякую, рідний мій. Не хвилюйся. Ти в нас найкращий. І твоя Ярослава це обов’язково зрозуміє. Хотілося б, звісно, одразу… але ми, жінки, спершу все зважуємо, аналізуємо, а вже потім пірнаємо в любов з головою.

— Я розумію. Гаразд, мамо, тату, мені пора. Скоро сніданок, а я хочу…

— Так-так, біжи. Ти ж підготував подарунок своїй Сніговій королеві? Не забув?

— Тату, все, я вимикаюся…

У відповідь — його дзвінкий сміх, і зв’язок нарешті обривається.

Різдво… Подарунок.

Учорашній день був по-справжньому чарівним. І таким непередбачуваним.
Ярослава справді спробувала мені довіритися — і не пошкодувала. А ще… я нарешті її поцілував. З її дозволу. Ні, швидше — з її тихого, несміливого прохання. Вона так на мене дивилася, що я був готовий… ні, краще їй не знати, що саме я хотів з нею зробити. Я точно знав лише одне: я не хотів, щоб цей поцілунок закінчувався.

Чорт.

Я вперше в житті так сильно закохався.

Так, я обрав непросту дівчину. З цілим багажем тригерів із минулого.
Я знаю про неї багато. Навіть те, що вона була вагітна й втратила дитину.

Так, я не мав права заходити так далеко, на надто особисту територію.
Але мені потрібно було зрозуміти, чому вона нікому не дає шансу. Чому — мені. Чому все, що б я не робив, наче проходить повз неї.

А зараз я усміхаюся, як ідіот, своєму відображенню в дзеркалі.

Ми будемо разом. Так, можливо, не одразу. Маленькими кроками.
Але я вже не відступлюся. Нізащо. У цьому я впевнений.

Різдво. Світле свято. І я хочу провести його лише з моєю Ясею.

Подарунок…

Він давно готовий. Звісно, це ювелірна прикраса. І, звісно ж, каблучка — з маленьким діамантом. Ні, це не пропозиція. Я знаю, що вона одразу відмовить.
Але я хочу, щоб вона була в неї. Просто — була.

Сподіваюся, вона хоча б прийме мій подарунок…
і не жбурне коробочку мені в голову.

***

Коридор готелю тихий, приглушений різдвяними вогниками й запахом хвої. Кроки віддаються в голові гучніше, ніж повинні. Я зупиняюся біля потрібних дверей, на мить вагаюся — рідкісний для мене стан.

Стукаю.

Раз.
Другий.

Двері відчиняються не одразу.

Ярослава стоїть переді мною без макіяжу, у теплому светрі, з розпущеним волоссям. Вона виглядає… справжньою. Домашньою. І від цього в грудях стискається ще сильніше.

— Орест? — у її голосі здивування. І щось ще. Не страх.

— Я… не надовго, — кажу тихо. — Просто не міг не зайти.

Вона мовчить кілька секунд, ніби вирішує щось дуже важливе. Потім відступає вбік.

— Заходь.

Двері за мною зачиняються з тихим клацанням.
І світ звужується до цього номера.

— Ти хотів щось сказати? — питає вона, не дивлячись прямо на мене.

— Так. Я не прийшов тиснути. І не прийшов щось вимагати, — кажу. — Я просто хочу бути поруч сьогодні. У Різдво. З тобою.