8 Глава

Ярослава

Після схилів ми вирушили до найближчої кав’ярні — зігрітися глінтвейном і просто поговорити.
Говорив переважно Орест. Я ж гріла долоні об гарячу чашку й мовчала. Слухала. Уважно, майже жадібно, вникаючи в кожне його слово.

Ті самі зізнання. Ті самі обіцянки.

— Я хочу довести тобі, що я не розбещений мажор. Що я вмію діяти, а не лише говорити. І що заради тебе, Ясю, зроблю все, що завгодно.
Я люблю тебе. Сьогодні ти вперше мені довірилася. Але я хочу, щоб твоя довіра до мене лише зростала. Як і кількість моїх вчинків заради тебе.
Скажи, чого ти хочеш? Про що мрієш? Я… усе зроблю.

Я слухала. І слухала.
А потім…

Глінтвейн, здавалося б, не мав так діяти — я майже не відчувала сп’яніння. І все ж слова зірвалися з губ раніше, ніж я встигла їх обдумати.

— Поцілуй мене.

Орест — привабливий хлопець. А я… чорт забирай, я просто жінка. І, як будь-яка жінка, хочу любові й ніжності.
І дивно, але саме в ту мить мені захотілося його ласки. Його поцілунків. Його дотиків.

Він завмер.
Я лише ледь усміхнулася й повторила тихіше, але впевненіше:

— Поцілуй мене, Оресте. Це те, чого я хочу.

І він поцілував мене — навіть не підводячись зі свого місця навпроти. Спершу його долоня ледь торкнулася моєї щоки — ніжно, майже невагомо. А потім його губи притиснулися до моїх.

У голові запаморочилося.
Поцілунок був надто ніжним… надто справжнім.

І я розчинилася в ньому повністю.

Він відсторонився першим — зовсім трохи, рівно настільки, щоб зазирнути мені в очі. Його подих був теплим, змішаним з ароматом спецій і вина, і від цього зібратися з думками ставало ще важче.

Він обережно взяв мене за руку — без тиску, ніби питаючи дозволу. Я не відсмикнула долоню. Навпаки, дозволила його пальцям переплестися з моїми.

— Дякую, — сказав він.

— За що? — спитала я.

— За довіру.

Я подивилася на наші руки й раптом зрозуміла: сьогодні я справді зробила крок. Маленький, невпевнений — але свій. І, можливо, саме з нього все й почнеться…

Він не поспішав. І я була вдячна йому за це. За цю паузу, за тишу між нами, наповнену теплом і чимось дуже крихким, майже невловимим.

Ми ще трохи посиділи в кав’ярні, тримаючись за руки, ніби боялися зруйнувати момент зайвим словом. За вікном усе так само падав сніг, повільний і спокійний, і здавалося, що він огортає не лише місто, а й нас — м’якою, захисною ковдрою.