7 Глава

Ярослава

Він ставить мене перед собою, майже впритул.
— Слухай уважно, — каже Орест. — Я триматиму. Ти просто повторюй.

Його долоні лягають мені на стегна — обережно, майже непомітно, але достатньо впевнено, щоб я зрозуміла: він контролює кожен рух. Я завмираю, намагаючись не думати про те, де саме він мене тримає, і зосередитися на словах.

— Коліна трохи зігни. Спина рівно. Не дивись під ноги — дивись уперед.

Схили тут невисокі — плавні, майже іграшкові. Я розумію це розумом. Бачу очима. Але страх усе одно підступає, стискає груди, робить рухи різкими й незграбними.

Він знову стає поруч, трохи попереду, щоб я бачила його обличчя.

— Дивись на мене, — каже він. — Не на схил. На мене.

Я слухняно піднімаю погляд. Його спокій майже відчутний, ніби він може передатися повітрям.

— Ми їхатимемо повільно. Я буду поруч увесь час. Якщо відчуєш, що не можеш — просто скажи.

— А якщо не встигну? — шепочу я.

Він простягає руку, і я нерішуче вкладаю в неї свою.

— Тоді я тебе зупиню.

Ми починаємо рух. Спочатку зовсім повільно. Сніг тихо шарудить під лижами, вітер ледь торкається щік. Страх нікуди не зникає, але стає… керованим. Я тримаюся за його руку, мов за якір, і намагаюся дихати рівно.

— Добре, Ясю, — каже він. — Ось так. У тебе виходить.

Я проїжджаю ще кілька метрів і раптом розумію, що дивлюся вже не лише на нього, а й уперед. Схил більше не здається прірвою. Просто дорогою, якою треба проїхати.

— Мені все ще страшно, — зізнаюся я.

— Це нормально, — відповідає він. — Головне — ти не зупиняєшся.

Ми доїжджаємо до кінця. Я різко зупиняюся, ледь не падаю, але втримуюся. Серце калатає, подих збився, та я… стою.

— Я доїхала, — кажу я, сама не вірячи.

Орест усміхається — щиро, з гордістю, ніби це його особиста перемога.

— Бачиш? — каже він. — Іноді достатньо просто не тікати від страху.

Я дивлюся на схил за спиною. 

Ноги тремтять — чи то від напруги, чи то від адреналіну. 

— Бачиш, — повторює Орест. — Ти можеш більше, ніж думаєш.

— Не перебільшуй, — відповідаю я, але в голосі вже немає колишньої різкості. — Я просто… не впала.

— Для початку цього достатньо.

Він під’їжджає ближче, стає поруч, і я раптом ловлю себе на думці, що мені спокійніше, коли він так близько. Ніби його присутність вирівнює мене зсередини.

— Хочеш ще раз? — запитує він.

Я дивлюся на схил. Той самий. Невисокий. Знайомий.
Страшний — але вже не до паніки.

— Хочу, — кажу після короткої паузи. — Але повільно.

— Інакше й не буде, — усміхається він.

Ми знову підіймаємося. Я вже впевненіше переставляю лижі, менше дивлюся під ноги. Коли зупиняємося на старті, страх знову намагається взяти верх, але цього разу я впізнаю його. Він більше не чужий.

— Я поруч, Ясю, — каже Орест, ніби відчуває мої думки.

Я киваю. Глибокий вдих.
І ми рушаємо.

Цього разу я тримаю рівновагу довше. Рухи ще незграбні, але в них уже з’являється ритм. Я навіть дозволяю собі на мить усміхнутися.

Можливо, справа не лише в лижах.
Можливо, іноді потрібно просто дозволити собі їхати — не знаючи напевно, де зупинишся, але довіряючи тому, хто поруч.

Як це не дивно, я йому довірилася.

Без внутрішнього спротиву. Без звичного напруження, з яким я завжди тримаю дистанцію. Наче в якийсь момент перестала все контролювати — і світ від цього не розвалився.