6 Глава

Ярослава

Я знала, що моїм інструктором буде Орест.
Тож зовсім не здивувалася, коли, зійшовши з підйомника, побачила його першим.

Гори — всюди. Білосніжні, нереальні, ніби намальовані. З неба повільно сиплеться дрібний сніг, і світ навколо здається тихішим, ніж зазвичай. На мені теплий капюшон і рукавиці, але холод усе одно пробирається під шкіру — більше зсередини, ніж зовні.

Орест усміхається, коли я підходжу ближче.
Він напевно сумнівався, що я взагалі наважуся. Що погоджуся провести з ним бодай трохи часу.

Адже він легко міг би обрати іншу компанію — тут повно вільних, симпатичних дівчат. Курорт цьому сприяє. Нові знайомства, легкий флірт, сміх без зобов’язань.
Але він обирає мене.

Досить. Не час про це думати.

— Я радий, Ясю, — каже він. — Як ти вже зрозуміла, буду твоїм особистим інструктором. Ти раніше каталася на лижах?

— Ні.

У Карпатах я бувала не раз, але завжди влітку. Я люблю тепло. Люблю, коли не треба ховатися під шарами одягу. Те, що я зараз тут — серед зими, холоду й снігу, — повністю заслуга Ореста.
Хоча, слід визнати, місце й справді чудове.

— Тоді я тебе навчу.

На ньому синій лижний костюм без капюшона. Шапка, а поверх неї — зсунуті вгору лижні окуляри. Видно одразу: профі.
Раз він добровільно вирішив мучитися зі мною… що ж, я влаштую йому випробування. Він ще пошкодує. Я буду найшкідливішою ученицею з усіх можливих.

Не одному ж йому веселитися, правда?

— О, як люб’язно, — усміхаюся я. — Ну що ж, показуй, учителю, як треба.

Він помітно пожвавлюється. Поруч стоять мої лижі — акуратно підготовлені, ніби чекали на цю мить.

— Підійди ближче. Я не кусаюся, Ясю.

Яся…

Гаразд. Нехай буде Яся.
Раз йому так хочеться.

Я згодна.
Рішуче забираю в нього лижі.

— Дай сюди, — кажу з виглядом людини, яка точно знає, що робить.

Орест лише хмикає, але сперечатися не починає. Присідає переді мною, спокійно й зосереджено допомагає закріпити кріплення.

— Готово, — каже він і підводиться. — Тепер просто стій.

Я встаю.
Точніше, намагаюся встати.

Лижі одразу починають жити власним життям. Я роблю один невпевнений крок — і вже за мить світ різко зникає з-під ніг. Заміт приймає мене без опору.

— Ай! — зривається з мене, більше від несподіванки, ніж від болю.

Орест реагує миттєво. Він уже поруч, сміється, але без насмішки. Підхоплює мене за талію й буквально витягує зі снігу, притискаючи ближче, ніж потрібно для звичайної допомоги.