5 Глава

Ярослава

Я не хотіла спускатися на обід. Просто зачинилася у своєму розкішному номері й навіть не думала виходити. Лише б не бачити Ореста.
Він не відчепиться, я знаю. Не зупиниться, поки не отримає те, заради чого все це й почалося.

Найкращий курорт, кажуть… А я? Дурепа. Яка досі ведеться на красиві жести. Замість того щоб навчитися кататися на схилах і насолоджуватись життям — сиджу тут, наче в клітці.
Я ж іще жива, правда?
То чому поводжуся, як ідіотка?

Подруга має рацію: треба відпустити ситуацію. Просто спробувати відпочити по-людськи.

І щойно ця думка виникає в голові — у двері стукають. Покоївка? Орест? Скоріше, друге…
Але ні.

Відчиняю двері — переді мною високий хлопець, адміністратор. Вітається англійською — і слава Богу, бо французької я не знаю взагалі.
А от з англійською у мене все набагато краще. Я прекрасно розумію, що він каже, й відповідаю без труднощів.

Через пів години мене чекають біля підйомника. За п’ять хвилин покоївка принесе мій лижний костюм. А ще — на обід подають традиційний суп, надзвичайно смачний. Я обов’язково маю його скуштувати, каже він з усмішкою.

Я дякую Мішелю за інформацію, чемно киваю, прощаюсь і зачиняю двері.

Обід? Ні, дякую. А от лижі… Чому б і ні?

Я ще трохи стою біля дверей, прислухаюся до тиші, що знову огортає мій номер. Усередині мене борються дві половини: одна — завжди насторожена, інша — та, що раптом хоче вдихнути свіже гірське повітря. 

Знадвору долинає далекий сміх. Хтось щойно спускається зі схилу. Можливо, вперше. Можливо — востаннє. Але точно — щасливо.

Я підводжусь. Підходжу до вікна. За склом — білі, як цукрова пудра, схили, засніжені дахи, ялинки у сріблястих шатах. І небо — таке ясне, що аж боляче дивитися.

У двері стукають вдруге — рівно через п’ять хвилин, як і обіцяли. Я відчиняю — переді мною стоїть покоївка з моїм лижним костюмом у руках. Вона посміхається й щось каже французькою. Я лише дякую англійською й зачиняю двері.

Костюм теплий, новий, помаранчевий, трохи занадто яскравий, як на мій смак. Але сьогодні мені це подобається. Я вдягаюся швидко — ніби боюся передумати.

***

Коридор пахне свіжістю й легким ароматом деревини. Я йду повільно, ще не до кінця вірячи, що справді це роблю.

Я натискаю кнопку ліфта. Чекаю. Слухаю, як десь унизу дзвенять лижі, як сміються діти, як хтось бігає коридором у важких черевиках.

Двері відчиняються, я заходжу в кабіну. Їду.

 На першому поверсі — гомін, рух, запах кави й гарячого шоколаду з ресторану. Я минаю рецепцію.

Завжди легше сидіти в номері. Завжди простіше замкнутися в собі. Але щось у мені сьогодні каже: ні, цього разу — по-іншому.

Я виходжу надвір — і мене одразу огортає морозне повітря, свіже, як новий початок. Сонце сліпить очі. Навколо — люди в лижних костюмах, рух, сміх, життя. І десь у цьому всьому — я.