4 Глава

Ярослава

Я не хотіла зустрічати Новий рік з Орестом.

Я звикла, що це свято — тільки наше з мамою. Так було завжди.

Навіть тоді, коли два роки тому в моєму житті з’явився Віталік, я вперто тягнула його до нас додому. Ми з мамою готували різні салати, накривали стіл, а Віталько приїхав ближче до одинадцятої — з салютом, подарунками для мене й мами та, звісно ж, з пляшкою шампанського.

Здавалося, усе було правильно. Майже ідеально.

А потім ми розійшлися.

Тому що нічого серйозного він зі мною не хотів. Просто вправно грав роль. І я досі не можу зрозуміти — навіщо? Навіщо три роки морочити мені голову, якщо в нього були зовсім інші плани? Плани, у яких для мене місця не існувало.

А я ж дивувалася…
Чому він не робить пропозиції?
Чому тягне час?

Він був таким хорошим — майже бездоганним. Багатим, уважним, турботливим, красивим.

А коли я завагітніла — все скінчилося.

Він просто зник з радарів.
Випарувався.
Наче його ніколи й не було.

А я…

Я так і не змогла виносити дитину.

Я б ніколи не зробила аборт — нізащо. Але життя вирішило за мене. Викидень на другому місяці — і все.

Дитини не стало.

Так само, як і мене з того дня.

Я померла.
Але так і не змогла відродитися.

Я — не птах Фенікс. На жаль.

Тоді я присягнулася собі: більше ніколи не кохати.

Навіщо?
Це занадто боляче.

Ось так і живу. Без стосунків. Без надій. Не хочу. У мені ще не відболіло.

Робота — єдине, що допомагає не збожеволіти остаточно. Не повернутися думками в той день. У той стан, коли мене каламутило, коли я ридала в подушку, повільно сповзаючи спиною по стіні. Спочатку — через зникнення Віталіка. А потім — через втрату дитини.

Стрес. Хвилювання. Усе це і зламало мою вагітність.

А потім — нове місце роботи.
І Орест Сильветов.
Наче покарання.

Він кохає мене?
А він взагалі знає, що це таке — кохання?
Навряд. У мажорів, здається, зовсім інші уявлення про життя.

— Ну дай ти йому вже, Яро. Переспиш — і він відчепиться. А так? Не залишить тебе в спокої.

Юлька, моя подруга, повторює це щоразу, коли я скаржуся на Сильветова. Їй це здається смішним. Мені — ні.

І ось перед прильотом сюди у нас знову була розмова.

— Ти взагалі при своєму розумі?

— Ну тоді будеш у нього на гачку. І він користуватиметься своїм становищем. Тобі ще пощастило, що мажор не відбитий.

— Ти про що взагалі?

— Про те, Яро. Він терплячий. А міг би давно плюнути на твої викрутаси і… ну, ти розумієш. А так — гірськолижний курорт. І не якийсь там, а Куршавель. Усе для тебе.

— Усе для себе він робить! — обурююся.

— Ну так. Саме для себе. Боже, яка ж ти наївна… А раптом у нього справді почуття? Який молодий, гарний і багатий чоловік буде так довго бігати за дівчиною лише заради сексу? Та що ти втрачаєш? Він же неймовірно сексі. А в тебе давно не було чоловіка. Може, вб’єш одразу двох зайців? І задоволення отримаєш, і Орест відчепиться. Якщо це, звісно, не кохання, а просто гра.

Переспати з ним, щоб відчепився?

А чи відчепиться?..

Господи…
І що мені робити?

Я підіймаю голову і дивлюся в блакитне небо, ніби сподіваючись, що там є відповідь.