3 Глава

Орест

Який кайф.
Вдихаю свіже, морозне повітря, щойно виходжу з готелю.

Найкращий гірськолижний курорт. Куршавель.
Мої одногрупники — у захваті. Ще б пак: полетіти сюди зі мною, та ще й за гроші мого батька. Приватний літак. Новий рік у горах, алкоголь, лижі, свобода. Повний комплект щастя.

Усі — до єдиного.
Крім неї.

Моєї викладачки.

Ярослави Олексіївни. 

Ясі.

Через яку, власне, все це й затівалося.

Так, довелося трохи натиснути. Ректор — людина поступлива, якщо знати, за які ниточки смикати. Але вона вперта. Ще й яка.

І все ж — полетіла.

Тут. Поруч.

Щасливий я?
Та ні...

Вона так само уникає мене, так само не хоче розмовляти, так само тримає дистанцію, ніби між нами мінне поле.

Я розумію — часу в нас ще до біса. Можна розташувати до себе, звикнути, стерти гострі кути.
Але іноді здається, що Снігова королева ніколи не розтане.

Вона не полюбила мене з першого погляду.

А я — навпаки.
На свій превеликий жаль.

Запав одразу. Миттєво. Без шансів на порятунок.

Струнка фігура, сувора обтисла спідниця, біла блузка з двома розстебнутими ґудзиками, окуляри в золотистій оправі, що ковзали по переніссю.

Чорт.

Моя фантазія з еротчного фільму про секретарок ожила просто перед очима.

Так, їй бракувало яскравого макіяжу.
Але все інше…

Прокляття...
Це було щось.

— Мене звати Ярослава Олексіївна. Я ваш новий викладач з акторської майстерності.

І голос…
Боже, який у неї голос.

Інші хлопці з групи залишалися дивно спокійними. Ніби нічого особливого не відбувалося. Або просто вміли краще приховувати свої реакції.

А я — влип. По саме не хочу.

Два роки минуло, а мене досі не відпускає.

Ще трохи — і перестану вважати себе мужиком. На інших дівчат просто… не стоїть. Взагалі.

Фізіологічно зі мною все гаразд.
А от емоційно — повний розгром.

Серце кровоточить.

Я люблю її так сильно, що іноді хочеться забити на пристойність, закон, правила — і просто змусити її бути моєю.

Але не можу.

Мені не потрібна покора.
Мені потрібна взаємність.

А вона…

— І що далі? — запитує вона, підходячи ближче.

Об’єкт моїх нічних фантазій. Моя залежність.

Я поки що на території готелю. Планую піднятися на підйомнику, покататися на лижах. Учора прилетіли пізно, сьогодні сніданок — і вільна програма. Кожен робить, що хоче.

Вона спеціально йшла за мною, щоб поставити це запитання?

На ній смішна біла хутряна шапка з помпоном, білий пуховик, уггі — теж білі.

Біле кошеня.

Так і хочеться погладити.
Але я знаю: швидше видряпає мені очі, ніж дозволить доторкнутися.

— Що забажаєш. Тут усе включено, — відповідаю я.

— Орест, ти ж розумієш, про що я! Навіщо тобі це? Коли ти вже зрозумієш?

— Може тоді, коли й ти, Ясю?

— Не називай мене так!

Вона злиться. Ще трохи — і або заліпить ляпаса, або вдарить нижче пояса.

Другий варіант — взагалі не айс. Але від неї можна очікувати будь-чого.

— Насолоджуйся відпочинком, Ясю. І не будь шкідницею, — кажу я спокійно.

— Насолоджуватися? Та як?! Чому наші номери поруч? Чому на одному поверсі? Чому ти просто не залишиш мене в спокої, Оресте? Чому ти вирішив, що маєш право так зі мною чинити? Я не хотіла летіти сюди. Але мене змусили. Знайшли, на що натиснути. І ти…

— А я що? — перебиваю. — Я просто кохаю тебе.

Вона сміється.

Не вірить.
Як завжди.

А я йду.
Щоб не сказати зайвого.
Щоб не посваритися ще більше.