2 Глава

Ярослава

Він не залишив мені вибору.
Декан не просив — він погрожував. Якщо я відмовлюся летіти з компанією студентів у гори, а головне — разом із Сильветовим, мене звільнять за статтею.
Хабар.
Зловживання.
Непрофесійна поведінка.

Він щось вигадає — я навіть не сумніваюся. У таких людей фантазія завжди працює безвідмовно, особливо коли потрібно когось зламати на чиєсь прохання. 
А мені не можна втратити цю роботу.
Мені страшно навіть уявити, що буде.  Мама після інсульту. Уся моя зарплата останнім часом іде на ліки, реабілітацію, лікарів. Кожна копійка розписана наперед, кожен місяць — як бій за виживання.
На щастя, вона вже ходить. Повільно, обережно, тримаючись за стіни, але ходить. Говорить — не завжди чітко, іноді плутає слова, дратується через це й ховає очі. Та я вірю: все буде добре. Просто мусить бути.
Їй лише п’ятдесят років.
Занадто рано, щоб ставити хрест.

Мама все життя була бухгалтеркою в одній приватній фірмі. Точна, педантична, відповідальна до болю в серці. Але один звіт, одна дрібна помилка через поспіх — і паніка. Начальник викликав “на розмову”, говорив різко, тиснув, лякав перевірками.

Вона не витримала.

Ось і наслідки.

Вже рік вона не працює. Я — за нас двох.
І більше нікого.

Батько пішов, коли мені виповнилося шістнадцять. Без скандалів, без істерик.
Просто зібрав речі й повідомив, що закохався. У жінку на десять років молодшу. Таку, з якою «легко».
А з нами, мабуть, стало важко.

Він пішов — і не озирнувся.

Так ми з мамою й залишилися вдвох.

І, мабуть, саме тому я так гостро відчуваю несправедливість. Саме тому кожна зустріч із Орестом Сильветовим стискає мені горло.

Як же сильно я його ненавиджу.
Він не дає мені проходу. Упевнений, безкарний, безпринципний мажор, який звик отримувати все — одразу й без зусиль. Для нього люди — декорації, обставини — дрібниці, а слово «ні» просто не існує.

Він мріє стати актором. І знаєте що?
З нього вийде ідеальний антагоніст.
Холодна усмішка, впевнений погляд, чарівність, за якою ховається порожнеча. Усі ролі негативних персонажів — його. Без конкуренції.

Кажуть, він просто посперечався з кимось із друзів, що затягне мене в ліжко. Я цього не чула. Не маю доказів.
Але тоді навіщо весь цей цирк?
Щодня він приїжджає в університет із новою дівчиною. Мені байдуже. Принаймні я так кажу собі. Але кілька разів перед парами в їхній групі я бачила їх через вікно.

Сміх. Поцілунки. Руки на талії.

Вони всі на нього вішаються.
Усі його хочуть.

І це логічно.
Багатий хлопчик. Дорога машина, люксовий одяг, гаджети, які ще навіть не з’явилися в офіційному продажі. У нього все — найкраще.
Тоді чому він не вибере когось зі своїх ровесниць? Чому не одну з тих, що дивляться на нього з обожнюванням?

Навіщо йому я — жінка, старша на чотири роки, викладачка, із проблемами, відповідальністю й страхами?

І навіщо ці подарунки? Навіщо щонічні повідомлення з коротким:
«Солодких снів, Ярославо»?

У них немає нічого непристойного.
Нічого вульгарного.

Але сам факт…
Чому він чекає мене на парковці? Чому робить вигляд, що це випадковість, коли пропонує підвезти додому? Чому дивиться так, ніби між нами вже щось сталося?

Я — його викладачка з акторської майстерності.
Він — мій студент.

Останній курс. На щастя.

Між нами прірва — вікова, соціальна, моральна. Я знаю це. Я пам’ятаю про це щосекунди.
Але, здається, для нього ці межі — лише умовність.

А тепер ще й ця подорож.
Не в Карпати — навіть не в мої улюблені, рідні і гори. У французькі Альпи. Куршавель. Курорт, де один день коштує більше, ніж моя місячна зарплата.

Страшно уявити, у яку суму забаганки Ореста обійшлися його батькові. Не просто готель — найкращий. П’ятизірковий.
Все включено.

Розваги.
Підіймачі.
Лижі, сноуборд, санки.
Чан, басейн, спа.
Шведський стіл без обмежень.

Усе. Абсолютно все.

І, звісно, в цьому списку є окремий пункт.
Для мене.

Хто я там буду?

Викладачка за викликом?
Додаток до відпочинку?

Яка ж у мене роль, Оресте?

І чому ти просто не можеш залишити мене в спокої?
Чому не відпустиш?

Відчепися…
Я благаю.