1 Глава

Орест
— Ей, Ресте, глянь, які красуні!
— Відчепись, Слав. Не до того. Не чіпляють вони мене.

Ми сидимо в напівтемному клубі, де дим кальяну ледь мерехтить у світлі неону. Слава розслаблено вдихає ароматний дим, а я — втоплений у власному телефоні. Екран спалахує, і переді мною знову її фото. Яся.
Мало мені її в реальному житті, так я ще й тут не можу від неї відлипнути.


Прокляття.

Її очі — мов вири. Затягують. І, здається, мене затягло вже так глибоко, що я не можу виринути. А може, справа навіть не в очах, а в її поведінці — вона постійно відштовхує мене протягом останніх двох років. Я їй на день народження подарунок — вона демонстративно в смітник. І так із кожним, що я їй дарував на свята. Два роки її обережної дистанції — і моїх безсилих надій.

Викладачкам не можна заводити романи зі студентами. Її можуть звільнити. А я… я все одно продовжую діяти так, як вважаю за потрібне. Бо хочу її. І нічого не можу з цим зробити.

— Усе ніяк не можеш її розкласти? — усміхається друг, заглядаючи в телефон.
— Не можу, Славо.  Я до неї підкочував, так, але не надто нав’язливо. Та й не в тому справа. Останнім часом у голові лише вона.

Вона незаміжня, дітей немає. Їй двадцять сім, але виглядає молодше — напевно, через тендітність і милі риси обличчя.
Ярослава Олексіївна. Моя Яся…

— Ти що, впоратися з нею не можеш? Бро, скоро ж канікули. Хіба ви з групою не плануєте кудись їхати? От тобі й шанс.
— Ти жартуєш? У кожного свої плани на свята.
— Ти просто неправильно підходиш до питання. У всіх різні фінансові можливості. А якщо ти оплатиш поїздку — мало хто відмовиться. Десять людей точно набереться.
— І що ти пропонуєш? Гаразд, я організую групу. А до чого тут Яся?
— Вона буде вашим куратором. Стежитиме за вами. О! Саме так.
— Вона не погодиться.
— Альпи. Засніжені гори. Романтика. Жодна не встоїть. І твоя викладачка теж. Не розумію, чому вона так ламається. Ти он який у нас жеребець. Думає, що ти для неї замалий? Так переконай її в протилежному. Покажи, що ти — ого-го!
— Замовкни, Слав. Не смішно. На неї це не подіє.
— А мені смішно. Стільки красивих дівчат навколо, а ти залип на одну. Тому, що вона тобі не дає? Завалиш — і все бажання зникне. Я через це проходив. Так хотів свою покоївку, аж трусило. А щойно сталося — і бажання зникло раз і назавжди. Але галочку поставив.
А твоя Яся… Та звичайна вона, навіть непримітна.
— Вона гарна.
— Гарна? Краса — річ відносна. Але пам’ятай, Ресте: вона старша. А може, взагалі ханжа? Не думав? Може, її ніхто по-дорослому й не мав?
— Не думав. І не хочу думати.
— А дарма. Слухай, а може вона хвора? — він затягується й регоче.
Ідіот. Якби вона була хвора, вона б не викладала акторську майстерність. Та й узагалі — з такою зовнішністю їй би в кіно зніматися. Слава нічого не розуміє. Йому подобаються розмальовані ляльки. А мені вона — справжня. Жива. Талановита. Вона так володіє своїм голосом, так грає ролі… Я б із нею залюбки знявся у фільмі. У головних ролях.
— Ні, вона не хвора. І досить уже.
— Добре-добре, досить. Я ж по-дружньому хотів тебе підтримати. Похмурий ти сьогодні, Орест.
— Я сам вирішу цю проблему, Славе, — відповідаю й уже розумію, що вчиню саме так, як він щойно порадив.