14.

Поправляючи букет нарцисів, що знову подарував своїй дівчинці я сказав:

- Вчора бачив колишню. Маленький хлопчик прямо вилита копія мого друга, шкода що він кинув їх. Цей мудак навіть не уявляє, яке щастя втрачає.

Вона пронизливо дивиться на мене, але продовжує мовчати й посміхатися.

- А якби у нас були діти, на кого вони були б схожі, Нарцисику? Я б хотів аби дівчинка, була б такою ж красунею, як і ти. Вона була б нашою маленькою принцесою. А якщо був би хлопчик, то я обов’язково б віддав його на бокс.

Я потягнувся витерти вологу з її обличчя. Мої пальці пройшлися по щоці та вилицях, витираючи ще ранкову росу. Вона була занадто холодна, як для людини, але так і має бути. Це ж всього лиш фотографія мого Нарцисика на мармуровій плиті.

З того дня в лікарні пройшло п’ять років. А я продовжую кожну останню суботу місяця приносити їй букет нарцисів. І кожного дня народження затрушую її нову домівку штучним снігом, як і обіцяв. Тільки, на жаль, для неї це не моя тепла квартира, а холодна могила на цвинтарі.

Мій маленький Нарцисик, також дотрималась обіцянки. Вона ще жодного разу не зловила сніжинку язиком, тому наступного року я також повернусь до неї зі снігом.

За всі проведені разом дні мені завжди здавалось, що у нас є час, а зараз я прокидаюсь в пустій квартирі.. І ось знову повертаюсь до того моменту, де вона ще зі мною, де вона ще не зникла. Знову і знову приходжу навідатися до неї.

Зараз я знаю, що у нас було занадто мало часу. І що нарциси, як ніколи підходили їй. Адже на відміну від європейців, греки важчають ці квіти смертельними. Я знаю, що сумую за нею до нестями, що чекатиму кінця один, адже вона там чекає мене також одна.

Тільки шкода, що у нас було так мало часу. Що у нас у всіх так мало часу.