3.

Наступного дня встиг на свій звичайний трамвай. І через день також. І ще через день. Але згодом, в один з днів, коли я уже хотів заходити в транспорт з натовпом втомлених людей, зупинився. Відійшовши в бік, раптом задумався. Куди я спішу? Попереду в мене холодна квартира і пустий холодильник. Хоч я отримав гроші, але працюючи більше ніж потрібно у мене навіть не було часу скупитись в магазині.

Вона знову повилась зі сміхом, точніше сміх супроводжував її. Але цього разу не тільки її. Поряд з нею йшов хлопчина. Він був молодшим за мене, але здавався старшим за неї. Цікаво скільки їй років? Вона набагато за мене молодша?

Дівчина, як і минулого разу глянувши на мене, посміхнулась. Вона навіть попрощалась з хлопцем і пройшлась в кінець станції до мене. Я перевів погляд на небо. Невже я справді чекав її? Це повний абсурд. Та все ж, коли вона мовчки встала біля мене, я відчув спокій.

- Хлопець? – Раптом вирвалось у мене.

- Колега.

- Ага.

Я здався до дурнуватого смішним. Це справді те питання, яке я задав їй? Це справді моє перше питання для неї? Боже, я повний дурень!

Раптом мене від думок відірвав її сміх. Я повернувся до неї, і чомусь на моєму обличчі розцвіла посмішка. Останній час, згадуючи дивну дівчину з трамвая, я завжди посміхаюсь. Можливо це тому, що у наших коротких зустрічах більше позитивного, ніж у моєму всьому попередньому році? А можливо тому, що від цієї дівчини пахне життям більше, ніж від будь-кого іншого? В будь-якому випадку, щоб це не було, воно приносить мені радість. Тому я не хочу розбиратись в його проявах.

- Як піца? – До моїх вух долинає дзвінкий голос.

- Насправді, смачна. Набагато смачніша, ніж той рецепт.

- А я говорила!

Трамвай підходить до станції та ми заходимо у нього. Вагони знову напівпусті, але ми з нею продовжуємо стояти один біля одного. Можливо це здасться дивним, але в даній дії більше заспокійливого, ніж у валер’янці.

Вона, як завжди, виходить на наступній. Прощається зі мною і бажає солодких снів. Я ж, як завжди, стою серйозний і ніколи не відповідаю їй. У дома мене чекає холод, пустий холодильник і нічна робота. Точніше те, що мені доведеться робити, бо я не доробив його на роботі.

Так проходять декілька днів. До нас непомітно приходить осінь. Теплий вересень ще не сильно відрізняється від літа. Або просто з нею він не відрізняється. Я продовжую приходити на пізніший трамвай, продовжую чекати її сміху, продовжую вдавати з себе серйозного. Ми ніколи не розмовляємо багато, так іноді перекидаємося парою слів. Вона завжди жартує, розповідає цікаві історії, рідше швидкі рецепти. Я завжди пробую останні, вони завжди смачні.

Та одне залишається не змінним, наша маленька традиція. У напівпустому вагоні ми мовчки стоїмо один біля одного. Я завжди знаю, що на наступній зупинці вона вийде, що побажає солодких снів. Вона ж завжди знає, що я на це промовчу.