2.

Наступного разу я зустрів її через декілька днів. Пропустивши звичайний трамвай, я чекав наступний. На нього я давно уже не сідав, можливо з рік. Завжди встигав на 21:45. Це був найближчий після закінчення робочого часу. Спочатку я спішив до своєї коханою, а потім звик сідати саме на цей трамвай.

Дівчина з минулої зустрічі тепер спокійно йшла по сходах. Замість сукні були джинси з ніжно зеленим топом. Вона говорила через телефон, розповідала щось про чи то навчання, чи то роботу. Раптом її погляд зустрівся з моїм, і на її обличчі розквітла посмішка посміхнулась, а я – відвернувся. До вух долинув її мелодійний голос, він прощався зі співрозмовником. Потім легкі кроки, які було майже не чути через шум дороги. Вона встала біля мене, ми ледь-ледь не торкались один одного.

- Знаєте, що найжахливіше в таких вечорах? – Запитала вона.

- Ні.

- Вони  занадто жаркі. Насправді будь трішки холодніше, було б набагато комфортніше.

- Ага.

Між нами повисло мовчання, і я відчував напругу. Щось всередині змусило мене глянути на дівчину: вона посміхаючись стояла, вдивляючись у небо. Якщо тривога й існувала, то вона напевне ніколи не зустрічала цю світловолосу пані. Навпаки дівчина виглядала дуже розслаблено, і я вперше за довгий час розслабив плечі. Невидимий тягар спав з них, а спина занила від болю.

Вона повернула свою голову до мене. Трішки розсміялась і так ніжно глянула. Я не втерпів:

- І що ж смішного ви побачили?

- Ви виглядаєте неначе втомлений песик, який хоче, щоб його нагодувати.

- Ага.

Я відвернувся, глянув на годинник. Та дівчина продовжила:

- Ви вірите в долю?

- Ні.

- А в подарунки від Господа?

- Ні.

- І що навіть в подарунки неба?

- Ні, не вірю.

- А я вірю! І впевнена, що наші зустрічі щось із цього.

- Ага.

Раптом прийшов трамвай. На диво він був напіввільний. Люди майже усі сиділи, а ті що стояли - просто цього хотіли, адже були вільні місця. Я встав біля дверей, а вона - біля мене. Мої ніздрі відчули запах літа, винограду і можливо свіжоскошеної трави. Я дозволив собі посміхнутись і у темноті скла побачив, що вона також посміхається, дивлячись на мене. Тож не вигадавши нічого розумнішого, я стер посмішку з обличчя.

Ми їхали довго, але всю дорогу мовчали. Ніби вичерпали дозволену норму слів. Вона знову вийшла на наступній зупинці, але перед цим сказавши:

- Сьогодні спробуйте піцу. Добраніч!

Я знову промовчав. Можливо вона й не потребувала моєї відповіді.

Піца правді була варта того, досить поживна і приємна на смак. І я вперше за довгий час сів за нічну роботу задоволений.