3

До себе прийшла швидко, голова боліла так, що попробуй не відкрити очі.  І одразу зустріла стомлений медовий погляд, тепер точно мій улюблений. 

- Тьома, що з тобою? - простягнувши руку я погладила хлопця по щоці, відчуваючи як прискорено почало битись його серце. Швидко підняла свою верхню половину і зрозуміла, що весь час я перебувала в його обіймах. Почервонівши так сильно як ніколи раніше, я здивовано почала оглядатись. Ми все ще перебували в гидоті, яку б я воліла не бачити все своє життя. - Тьома?! 

- Все впорядку, ти тільки не хвилюйся. 

- Ти  ж знаєш, що після цих слів, людина завжди впадає в паніку?  - думки хаотично почали бігати в голові, і ніяк не хотіли складатися в потрібну мені відповідь. Що це за фігня? 

- Здається я вже таке бачила, тільки де? Дай Боже памяти. -  точно піду до спеціалістів, як говорив Артем. А то останнім часом почала дедалі частіше забувате потрібні мені речі і не тільки. Скосила свої очиська  на хлопця і побачила його задумливий погляд на собі. - Що таке Тьома?

- Та так нічого. - я зрозуміла, що зараз він не розповість, коли настане час, от тоді Тьома все викладе, а поки що... Перевівши подих парубок продовжив. - Дети могла бачити ось таке? Вже таке раніше було? 

Його питання завели мене в глухий кут, де немає ні однієї відповіді. Та якщо добре подумати, здаєть…

- Можливо. Хоча. Ні. - від спроби щось згада моя голова ще більш почала боліти. Стиснула руками голову, коли відчула пульсацію в скронях, і вирішила себе відволікти.  -   Артемку, а де всі? - от доберусь до своєї кімнати, вип'ю ту гидоту що приготувала і все згадаю. Ну принаймні надіюсь на це.

- Розійшлися, а точніше їх  розігнала Ядвіга Іванівна. - здивовано піднявши брова і проговоривши тихе “угу” я стала роздивляти рожеву речовину, може все ж таки щось пригадаю…

Скільки ми так протирчали, а точніше просиділи один Бог знає. Ніхто з нас не розмовляв, кожен був занурений у власний світ. Мовчання не тяготіло навпаки, з цим хлопцем можна  помовчати і поговорити на різні теми, ну і звичайно подуріти. Він став для мене  більш ніж друг, і вже досить давно. Тільки я це зрозуміла лише тепер.

  Дивна я. 

Ось він поруч, обіймає і водночас зігріває, як завжди турботливий. Мені  з ним дуже пощастило, і я радію, що він з'явився в моєму житті. Виколупав мене своєю теплотою і щирими емоціями з панцира  в який загнала я себе сама.

Тоді чому я не можу розслабитись як колись? Чому боюсь видати свої почуття, які зрозуміла лише декілька годин назад? Чому ?

Одні питання, а відповідей на них як завжди  немає. І спитати в когось поради теж немає...

- Про що задумалася, відьмочко моя синьоока? - торкнувшись моєї щоки Артем із незрозумілою емоцією дивився на мене. І тільки я хотіла рота відкрити як він продовжив. - Ти пам'ятаєш нашу першу зустріч?-  з теплотою в голосі ( яку раніше не помічала) проговорив. 

- Пам'ятаю, як її можна забути?! Ти ж тоді заступився за мене. Не побоявся розлючених студентів. Ти  єдиний хто не кричав на мене, не хотів відомстити.

- Ти б себе бачила. Розгублена і налякана всередині, а зовні хоробра пташечка яка з обідою в очах дивилась на оточуючих. Як я міг пройти повз? -  притискаючи моє тіло до себе сильніше щоб я не стукнула його. Він засміявся так щиро, що ображатись на нього було марно. Тому не дивно що слідом за ним і я посміхнулась. 

- Мда, як швидко час пролетів… - прикусивши щоку зсередини, я згадала все що ми накоїли тоді. Ще таких шибеників як ми потрібно пошукати. Ех… 

- Хоч не кажи, я теж сумую за тим часом. Ната?

- Що?

- Ти досі хочеш позбутись свого дару?

- Чесно сказати? - побачивши непідробне обурення в його класнючих очиськах, я вирішила відкрити всю правду. Так, я досі нікому не довіряла, хоча і довірилась йому. Як так?! Ви скажете. Та якось так, довіритись і довіряти мають різне значення для мене. І щоб саме  “довіряти” мені знадобилося два роки. - Я п'ю блокатор пам'яті, заміняючи спогади. 

- Навіщо це тобі?

- Останній рік я помітила, як почала забувати все те,  що  робила наприклад годину тому. З кожним днем діри в пам’яті становилися ще більшими, і це мене дуже лякає. Тому я знайшла спосіб заблокувати пам’ять на деякий час…

- Не зрозумів, а то як? Хіба блокатор не використовують щоб приховати щось від сенсорів? І то новачки, поки не навчаться ставити блоки.- Здивовано перебив мене він.

- Так, але я не даремно отримала кличку “книжковий щур”. - сумно посміхнулася побачивши як Артем відвів погляд. - Адже  занурившись в книжковий світ, я  нарила дуже цікаві факти. Правда то міф, але читаючи між рядків я все ж таки спробувала спосіб описаний там. І зрозуміла, що він дієвий. Завдяки тому блокатору я змогла заблокувати все те, що відбувається в ті моменти, ну коли мені стирають пам’ять, замінюючи їх на прості предмети...

- Розжуй будь ласка, а то досі не дійшло.

- Якби ти не перебивав, то дослухавши зрозумів би. - насупившись, я надула щоки, знаючи як комічно в даний час виглядаю, і не витримавши широко посміхаюсь цьому дурнику.

- Все, більше не буду. - здаючись він підняв руки догори. Та не видиржавши й хвилини, знову схопив мене, пригортаючи до себе, тільки цього разу ніжніше. 

- Ну дивись мені! - показавши йому язика я задихнулась від емоцій що бушували в його очах. Невже і він щось відчуває до мене?! Ну крім дружби! Вирішила перевірити свою здогадку, щоб не мучитись потім. І не відриваючи погляду( а то зовні він виглядає байдужим коли не хоче показувати свої справжні почуття) аби не   прогавити любу іскорку, я ледь витягнула свою руку. Обвівши пальцями контур його губ, шумно ковтаю, відчуваючи як починаю червоніти. Адже полум’я яке вирувало там, поступово почало передаватись і мені. Не думала, що колись мне змусить спалахнути щось подібне. Хм… Життя дивна штука. І здається що пора повернутися до нашої розмови, а то я ще не доросла до такої ігри.