Коротке-Довге-Коротке, або таємниця тихої вулиці

Міс Мод Воллер,  якщо Ви це читаєте

Напевно, ви знаєте слідчого Шерлока Голмса. Про його справи і про нього самого пише вірний друг доктор Ватсон. Завдяки чому лондонського розслідувача впізнали та полюбили не тільки в межах Лондона. І я не виняток. Мене звуть Криспін Ламар. Я теж частково слідчий. Однак на початку свого шляху це не було моєю роботою, скоріш великим захопленням. У звичайні дні, коли не з’являлася нагода взяти участь, або хоча б поспостерігати за цікавою справою, я працював у  містера Форда в його скромній книгарні на одній з вулиць Нортгемптонширу. Це, звичайно, не столиця Великобританії, але для звичайного хлопця – розкіш! Так я заспокоював себе кожного дня, думаючи, як було б добре вирушити в більш популярне і велике місто, а саме в Лондон! Крім того, там набагато більше цікавих і нерозкритих справ! Але, на жаль, доводилося задовольнятися й цим. Проте і тут навіть зараз відбуваються не менш цікаві випадки! Про один з таких, у котрому мені пощастило взяти участь, я вам й розповім!

Це сталося в середині 1886 року. На той момент у мене не було навіть на думці, ні своєї практики, ні офісу, ні клієнтів. (Навіть першу історію про Шерлока Голмса я прочитав через рік.) Я і взагалі тоді не рахувався слідчим. Шанси, коли я би міг хоча б поспостерігати за справами професійних детективів, теж не часто з’являлися, однак того року мені пощастило!

Взагалі до початку головних подій нічого дивного не відбувалося. Наприклад, за декілька годин до мого «шансу» я всього лише  вкотре ввечері зачиняв книгарню містера Форда. Замкнувши двері на ключ зсередини магазину, я, як завжди, помахав директорові рукою через маленьке віконце в дверях і він, попрощавшись зі мною у відповідь, пішов до свого будинку. Адже він жив зовсім поблизу, а мешкати в магазинчику бажання не мав. До того ж, у містера Форда була дружина, з якою разом він жив і до орендування приміщення, а я до нашої зустрічі не мав ні партнера, ні домівки. Тому хазяїн «подарував» мені апартаменти, адже він ними майже не користувався.

Після прощання я пішов на другий поверх, котрий надали мені як «свої покої», та ще годину сидів за детективним романом. Перед сном я ще раз повторив Морзівську абетку, так як почав її вчити, і, загасивши свічку, ліг спати.

Сон у мене був завжди чутливий, тому спільно з чорним полотном, на тлі чулися віддалені голоси людей, цвіркотіння і звуки коліс кебів. Але посеред ночі несподівано для себе, я різко сіпнувся і прокинувся з відчуттям тривоги. Підвівшись з ліжка і роздивившись кімнату в пошуках чогось, що мене схвилювало, я пильнував ще хвилин 5. Однак навколо нічого не відбувалося, тому мої припущення звелися до якогось різкого звуку на вулиці або просто недосипу, що було моєю частою проблемою в ті часи (не можу сказати, що я її позбувся і зараз). Але коли я вже лягав назад на диван і заплющував очі, за вікном пролунав дзвінкий жіночий переляканий крик і слова «Він вб’є мене!». У них відчувався жах, котрим дівчина нібито запитувала: «До мене прийде допомога, чи це кінець?»

Цього разу своє пробудження я ігнорувати не став і, спочатку подивившись у вікно, але нічого не побачивши, накинув перший-ліпший одяг і вийшов на вулицю, прихопивши з собою парасольку для можливого захисту або нападу. Відчинивши двері магазину і вибігши з очікуванням сцени бійки або чогось схожого, я, на своє здивування, нічого такого не побачив, а за 3 хвилини у вухах уже на всю дзвеніли голоси практично всіх людей, які так само, як і я, жили на Агнес-роуд. Відбувалися всі ці події влітку, тож, схоже, у багатьох були відчинені вікна. Сусіди переглядалися й обговорювали цю ситуацію, а я очима почав шукати містера Форда, точно не знаючи, почув він крик чи ні. Незабаром я його помітив і підійшов ближче. Місіс Форд, яка й прокинулася на крик, бо мій господар спить, наче ведмідь у лігвищі, поводилася дуже схвильовано, що згодом перекинулося і на її чоловіка.

Усіх наповнювала стурбованість та схвильованість, але ніхто не міг точно зрозуміти, при яких обставинах і звідки пролунав крик та послання, Але більшість, кого я встиг тоді опитати, припускали, що це відбулося десь посередині вулиці. Хвилин за 20 приїхав поліцейський кеб, з якого вийшов, на моє щастя, детектив Роберт Дікман – мій добрий знайомий, навіть якоюсь мірою друг. Помітивши його, я одразу підбіг ближче і розповів про те, що трапилося, зі свого боку. Він схвально кивнув і пішов розпитувати інших, я блукав з ним поруч. Однак ніхто з будинків №2, 4, 6, 8 і 10 нічого нового додати не зміг. І тільки дійшовши до будинку №12, містер Чудлайт, чоловік 73-ох років із тростиною, згадав нову деталь.

За 30, 20, 10 або 5 хвилин до крику, після або під час нього нічого незвичайного він не помітив. Однак ближче до 12-ї ночі, коли містер Чудлайт сидів у вітальні на другому поверсі в кріслі і вже занурювався в сон, почувся тупіт. Він був радше зроблений взуттям із підборами, як на жіночому взутті, а не на чоловічому. Але сусід не може бути в цьому впевненим, бо не звернув на це багато уваги. Найцікавіше те, що містер Чудлайт жив один і ніхто, окрім нього, не міг тупотіти, тільки якщо не був з ним в одному будинку, або ж на вулиці, бо в нього було відчинене вікно в кімнаті.

Після цієї інформації почалися роздуми вголос між мною і Дікманом:

– Значить вже з'явилися загадки у вигляді тупоту без тіла, – почав Роберт, схрестивши руки.