Глава 23 Загибель Оксани

Змилений Богуновий кінь заледве тягнув ноги, його збиті острогами боки були суцільним кривавим місивом, кривава піна вилітала з його ніздрів…

  - Ось-ось впаде… - майнула у полковниковій голові думка – як до цього впали коні десятьох його найвірніших побратимів, що зголосились їхати з ним світ за очі, посеред глупої ночі, щоби рятувати «його дівку», бо враховуючи погано приховане презирство, з яким більшість козаків, цих суворих воїнів ставились усілякого там кохання, коли ворог був поруч та скрізь, після угоди короля з ханом, коли король розрахувався за ханові послуги подільськими людьми, дозволом брати їх у ясир стільки, скільки той забажає, а Богдан наказав Богунові покарати негідників, тож святий обов`язок полковника в цей час бути разом зі своїми людьми, то це був практично подвиг, що деякі козаки не покинули полковника та були разом із ним у цій виправі! І все через отого клятого дурного монаха, що підняв Богуна посеред ночі, бормочучи, що зо п`ять десятків поганих бачили неподалік монастиря, а все це він наплів напевно через те, щоби врятувати свій монастирський крам! Ну і заразом врятувати Богунову дівку від наруги, бо його сина зараз не було у монастирі, а Богунові напевно байдуже до монахів та їхнього краму! Тож коли в хлопців одного за одним попадали коні, то вони не стали шукати інших, нарікаючи, що то Богунова баба, то нехай він її і рятує!

На світанні Богун дістався околиць монастиря, та ще здалеку він зрозумів, що, мабуть, спізнився, бо клуби чорного диму піднімалися з його високих веж. Мов навіжений став Богун лупити скривавлені боки нещасного коня, скеровуючи його до Оксаниної хижі. Та хижа виявилася пустою. Богун знов скочив на коня, що заледве пересував ноги та на всі сили вперіщив острогами у закривавлені боки. Нещасний кінь смикнувся, як від удару струмом, автоматично проскочив два кроки та вже мертвий важко завалився набік – Богун насилу встиг вискочити з-під нього. Навіть не глянувши на коня, мов навіжений, побіг він до монастиря...

Монастирське подвір`я зустріло Богуна моторошною тишею та курним димом. Здавалося, що навіть було чутно як дзижчить муха, що заплуталася десь у павутинні. Посеред подвір`я стояв здоровенний та високий дерев`яний віз. З нього звисав до болі знайомий вишитої рукав з маленькою білою ручкою... Богунове серце сильно стислося, коли він поволі підходив ближче. Посеред возу на купі ганчір`я лежало розхристане щось схоже на маленьку білу лушпайку. Богунове серце упало, коли він вгадав знайому до болю вишиту сорочку. Тепер тільки зусиллям волі змушував себе Богун наблизитись до клятого возу. У цьому замордованому тілі важко було признати його кохану. Горілиць лежала вона посеред купи брудного ганчір`я. Сорочка її була роздерта та закривавлена, очі заплющені, волосся скуйовджене, а майже дитяче обличчя було кольору білого коміру, що оперізував її тонку шию. Богунове серце переповнив відчай – Оксано! - Він підбіг та обхопив її білу руку.

  - Оксано! – Він обхопив її нерухоме тіло та став несамовито трусити. Чорне, мов смола волосся ще більше розкуйовдилось, голова закинулась і в цей момент – о диво! Її уста розкрились і вона слабко застогнала, розплющивши такі милі карі очі.

  - Оксано! Ти жива… Слава Богу! – з полегшенням вигукнув Богун. Та Оксана слабко ворухнулась, розкривши під рукою, у складках сорочки, навпроти серця, глибоку страшну рану, побачивши яку, Богунове серце знову впало, а руки затрусились.

  - Іване… ти прийшов… - Вона поглянула на нього своїми милими очима – …я так чекала на тебе… - У бездонних очах читалася безмежна любов та гіркота прощання.

  - Я прийшов, Оксано,  я не міг не прийти… - Богун відчув як до горла підступає ком, а серце ще більше стискається від жалю та болю.

  - Мила… будь-ласка… не кидай мене… - Спромігся вичавити з себе він – Ти все…що в мене є… я не зможу жити… без тебе… - Вона наче сердито глянула на нього – Богуне… славний… лицарю… це що з тобою… Війську потрібен… командувач… а не… баба сльозлива… - Говорити Оксані ставало дедалі важче, а Богун крадькома витер непрохану сльозу, що скотилася по щоці.

  - Нам… не судилося… бути… разом… я знала… це… від самого… першого… дня… - Оксана ворушила сухими губами, та більше не могла вимовити і слова, врешті їй це вдалося – Пам`ятай мене… Богуне… пам`ятай… - Її губи застигли, а очі ніби побачили щось високо в небі і вже не схотіли опускатись на грішну землю… Богунові на мить здалося, що все це не насправді.

   - Бо цього просто не може бути… мені це ввижається! Вона пережила наругу поганську та померла у мене на руках? Та цього просто не може бути! Він знову обхопив її майже невагоме тіло та став несамовито ворсати, аж чорнява голова закидалася далеко назад і знов уперед…

  - Вона тебе не чує… - Скорботний голос вивів Богуна зі стану ступору. Він підвів голову та побачив сина, якого не бачив півроку, з того часу, як той вирушив у подорож до монастиря у Молдавії, з дорученням до тамтешнього ігумена, та й лишився там, ніхто вже й не сподівався  його назад.

  - Гришу… - Богун трохи зачудовано, та не здивовано дивився на появу нізвідки власного сина – В лиху годину ти повернувся синку, Оксана… - Вона померла, батьку, ти маєш змиритися з цим! – Суворе, втомлене, ще й розбите обличчя з осудом дивилось Богуна та трохи привело його до тями.

  - Але ж… але ж вона щойно була жива! – Богунові сильно здавило груди, аж він не міг дихати, усвідомлення того, що сталося, нарешті накрило його.

  - Оксано… Оксано… - Він зарився у пасма її чорного волосся, він кричав та просив її повернутись, серце розривалось, а ридання душили його груди.

  - Ти не можеш піти… ти ж така молода! Чи ж є… правда  в цім світі? – Запитання було риторичним…

Григорій бачив, як побивається батько, та йому було не шкода його. Батько ніколи не любив його, а Оксана, Оксана була янголом, що спустилась з небес… та, на жаль смертним янголом. Вона була чи не єдиною, хто не кепкував з нього, з його дурнуватої, опецькуватої та вайлуватої зовнішності та ще більш дурнуватих звичок, а навпроти завжди знаходив для нього добре слово розради та втіхи. А тепер її немає, і все через цього гада – батька, напевне через нього! Григорій відчував, як на місце глухої скорботи в його серце, мов змія, заповзає гнів.