Глава 22 Гетьман та хан

Богдан знав, що сперечатись з ханом немає ніякого сенсу. Зараз він, як і завжди, був хазяїном становища, диктуючи йому свої, невигідні Богданові умови перемир`я, постукуючи для виразності по своїй руці золотим перначем, якій був в певній мірі символом його золотої акції, акції, яку він тримав у стосунках ворогуючих сторін – козаків та ляхів, вимагаючи від обох виконання його умов, які, звісно, були вигідні лише йому…

  Звісно, він говорив майже як друг і брат, та за улесливими словами була неприхована погроза – якщо не погодишся на мої умови, то трупом ляжеш тут і зараз, разом зі всім своїм військом, бо вчорашні спільники миттю перетворяться на найлютіших ворогів…

Нетипове для кримського татарина, майже трикутне ханове обличчя, з обвислою хворобливою жовтуватою шкірою, майже глузливо дивилось на гетьмана великими круглими очима, смакуючи ситуацію, коли його співрозмовника врешті загнано в куток, коли йому більше не лишилося вибору…

 - Не годиться гетьманові йти проти свого короля… - Від іронічного задоволення Іслям – Герай вишкірив жовті зуби, бо хто ж ще, як не він сам у цьому всіляко заохочував гетьмана! - …тобі варто забути про власну пиху та замиритись зі своїм королем… - Абсурдність ситуації настільки розвеселила хана, що він не стримався та реготнув Богданові прямо у вічі…

Гетьман стояв прямо – він дуже здав та осунувся за останній місяць, смерть донедавна нелюбимого сина і так сильно підкосила його, а тепер у нього крадуть перемогу, до якої він йшов так довго, чи не все життя…

Без того втомлене, видовжене Богданове обличчя посіріло, чорні мішки під очима неначе побільшали, бо безсонні очі далися взнаки, він наче змарнів на очах, весь час думаючи посеред ночі та запитуючи себе – як же так, як не вберіг я свого хлопчика…

Богдан любив і ненавидів Тимоша одночасно – з самого дитинства той був, як ота скалка в дупі – таке миле кругленьке янгольське обличчя з довгими закрученими віями і вічне невдоволення, що було повсякчас написане на ньому, а коли підріс, то й підступи, що них він постійно замислював…

Та він пішов, його більше нема і ніколи не буде, і батьківське серце не могло і не хотіло думати про сина погане, він був просто його хлопчиком, йому просто не пощастило…

Богдан більше ні в чому не звинувачував старшого сина – ані в смерті коханої Гелени, ані у будь-чому іншому, він для нього був його хлопчиком, тим самим хлопчиком, що тяжко вражений у стегно та черево роздробленою на тріски ядром дошкою, помирав у страшних муках, а перед смертю кликав його, саме його, а не мати, а ще просив пробачення за Гелену – так сказали вірні побратими – та його, як і завжди не було поруч, щоб власноруч закрити очі бідному хлопчикові… Гіркота підступила до Богданового горла…

Чимсь схоже на хиже тхорове ханське обличчя трохи збентежилось – чому мовчить гетьман, чому не лунають його запевнення у згоді та вірності?

Богдан врешті підняв на хана зболені очі – суміш презирства та ненависті читалася в них – щойно втративши сина, його також позбавляли такої вистражданої перемоги, за яку саме і віддав життя його син, відволікаючи лядських союзників на себе, приймаючи весь удар на себе… І зараз він почувався таким старим і слабким…

Та все ж він знайшов в собі сили та крізь зуби процідив рідною мовою – Ми ще побачимо… хане… ми ще побачимо… - Хан не зрозумів української – він повернувся до дорадників, та й вони нічого не зрозуміли, тож він знов повернувся до гетьмана та тупо витріщився на нього, а потім кипчацькою мовою запитав – Тож що ти на це скажеш, гетьмане? Богдан мовчки розвернувся та швидко вийшов з ханського намету.