Глава 21 Королівський відчай та королівська радість

 У м`ятій перуці, з важкою від безсонної ночі головою, з висоти дністровського схилу, у оптичну трубу, король Ян-Казимір силувався розгледіти передові загони козацько-татарського війська, що отаборились як на протилежному березі річки Жванця, так і в інших місцях, притиснувши його військо до Дністра, вочевидь цією щільною облогою намагаючись примусити його до здачі. І це було б не дивно, враховуючи стан його сорокатисячного, що вочевидь вже стало тридцятитисячним війська, в якому епідемії та голод щодня забирали сотні життів. Король наче прагнув розгледіти бодай якусь шпарину, через яку можна було б вислизнути, бодай якийсь примарний порятунок для себе, та свого знесиленого війська…

Тепер Ян-Казимір часто запитував себе, де він схибив, що саме зробив не так, щоб опинитись в такому, майже безнадійному становищі…

  Лише кілька місяців тому він починав цю компанію з твердою впевненістю, що ось зараз, що на цей раз він таки раз і назавжди вирішить проблему тих клятих схизматів, що наважилися кинути виклик йому самому, святій католицькій церкві, та всій Речі Посполитій, її віковому пануванню на цих землях та вічному благоденствію… І покінчити з цим неподобством мав не будь-хто, а він, милістю Божою король Польщі, Швеції, Великий князь Литовський та Руський, Ян - Казимір. Для цього були погоджені військові договори з володарями Валахії та Трансильванії, а також було зібране відбірне сорокатисячне військо, найкраще з часів його вікопомного брата Владислава. Згадка про брата викликала гидку гримасу на і без того змарнілому королівському обличчі.

  - Цей розумний старший брат, він завжди знав, він, мов той пророк, завжди знав, що вірно і що ні…

Його рідна мати королева Констанція, а Владиславова тітка, бо він був сином її сестри Анни, мабуть через те недолюблювала Владислава, а може через твердолобу та непоступливу вдачу, а може через бог зна через що ще… Та тільки збиткувалась вона з малого постійно, а той, як виріс, вирішив відігратися на молодшому братові та її рідному синові, вочевидь за всі ті несправедливості, що тітка і мачуха в одній особі чинила по відношенню до нього самого... Тож малому Янчикові частенько діставалося на горіхи від  старшого на цілих чотирнадцять років брата, який чомусь замість того, щоб стати тому другом та покровителем, став йому жорстоким цербером та мучителем, виправдовуючи це тим, що прагне зробити з нього справжнього чоловіка, можливо навіть майбутнього короля, а не зніжену панянку. Констанція намагалася захистити сина від «виховання», та батько, король Сигізмунд був цілковито на стороні старшого сина, заборонив матері «балувати» Яна. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що старшими за Яна були лише сестри, до яких деспот Владислав ставився загалом нейтрально, а менші за Яна брати були або занадто хворобливі, або занадто малі, щоб якась муштра чи знущання провадились і щодо них. Тож Владислав цілком відривався на самому Янові і той побачив все, що фантазія його деспота-брата була здатна вигадати – і холодний душ з відра у постіль о п`ятій ранку, і муштру під проливним холодним дощем у залізних обладунках під ворітьми рідного замку, і грубі селянські черевики, що брат примушував їх носити, які до крові стирали ноги. Коли Ян-Казимір згадував про це, то і зараз здригався від болю…

Та слід сказати, що вся ця муштра геть не зробила з Яна-Казиміра ані сильного воїна, ані видатного державного діяча. Він тільки ще більш люто ненавидів старшого напівбрата, що збиткувався з нього з кожної нагоди, та шукав спокою та розради у вірі Христовій, що стала для нього прихистком і порятунком у цьому світі, яким і молодий Янчик, і зрілий Ян-Казимір частенько нудив, то знаходячи себе у вірі, то знов втрачаючи, то знаходячи свій сенс життя, то знов втрачаючи, тепер вже намагаючись відшукати його у воістину королівських пиятиках, з яких його могла витягти лише Марія-Луїза, за іронію долі його дружина, а ще бувша дружина його розумного, але покійного напівбрата, цю француженку він і любив, і ненавидів одночасно, бо з першим і справжнім коханням, баронесою Гулдертерн Янові також заборонив одружуватись його ненависний, як завжди, король - напівбрат. І звісно, якщо вже «доношувати» державні проблеми після «розумного» брата(як свято вірив безталанний Ян-Казимір), то чому б і не його стару дружину? Так у хмільному угарі і не тільки нарікав на жорстоку несправедливу долю вічно шкодуючий себе Ян-Казимір, що ладен був звинувачувати у державних і особистих проблемах будь-кого, та найліпше на цю роль звісно підходив ненависний напівбрат, що з дитинства намагався скалічити життя малому Янчикові, що і без того страждав на безкінечні депресії та, навіть часом, психічні розлади. Ось і зараз, гарячково та марно шукаючи порятунок, але, звісно, не знаходячи його, проклинаючи себе, думаючи, що сам завів своє військо у пастку, становище якого було майже безнадійним, він відчув, що його хвороба повертається... Руки, що тримали прилад, затремтіли, змарніле австрійсько-польсько- шведське аристократичне обличчя ще більш зблідло, не дивлячись на досить прохолодний вечір початку жовтня йому стало невимовно жарко, король відчував, що важка депресія, та її передвісник панічна атака важкою хвилею накочується на нього... Тремтячою рукою, вишитою королівським гербом хустинкою він витер спітніле чоло, коштовна перука, що її вранці його особистий перукар так довго вкладав, з`їхала набік, ноги наче скам`яніли, не хотіли слухатись його, коли він спробував зрушити з місця, щоб сісти на коня та податись назад, до свого приреченого табору.

  - Таки правий був мій клятий брат… - Знавісніло мусив визнати, мов той щур загнаний в пастку, король - … і цей виродок навіть після смерті не дає мені спокою… - Королівське обличчя перекосилось, коли він з відразою почав згадувати жахливі сни минулої ночі, коли він весь час бачив свого клятого напівбрата, який то вимагав повернути йому дружину, що належить і належала тільки йому, то, як у дитинстві дражнячи та кепкуючи – Що, малий засранцю, доцарювався?(Владислав, як і завжди знаходив негідні королівської особи прізвиська) Такий колос розкинувся від моря до моря, така держава, а ти, малий виродку, взяв і все просрав! – Великі круглі Владиславові очі на такому самому круглому совиному обличчі суворо витріщились на малого Яна, а потім голос його зазвучав як тоді, в дитинстві, кепкуючи, як завжди, кепкуючи з молодшого.