Глава 17 Битва під Батогом

Козацький удар був дужим навальним та блискавичним. Зумівши вночі непомітно переправитись по мілинах через Буг та ненадовго ставши табором за лісом на правому березі Бугу, перед наступом Богун закликав своїх воїнів – Ось за цим лісом та невеликою річкою Соб ховається разом зі своїми покидьками підлий пан Калиновський, що здатний воювати тільки з жінками та дітьми, бо це саме вони вирізали усіх до одного мешканців чималенького містечка Шаргорода, ховаються он там мов ті боягузи, та їм не сховатись від козацького гніву! – Богунові очі виблиснули, коли він мовив це – Нехай жоден з них не уникне гострої козацької шаблі, вперед, браття, вперед!

Тож ані густий ліс, ані річка Соб не стали перепоною для палаючих жагою помсти зворохоблених воїнів і на передсвітанні вони вдерлися до сонного польського табору. Ляхи геть не очікували  чогось подібного, бо просто не чекали козаків з того боку, розраховуючи на прикриття Бугом та лісом. Весь попередній день вони провели у безкінечних сутичках з татарами, які, згідно зі своєю улюбленою тактикою, то нападали, то відступали, виснажуючи та знекровлюючи таким чином супротивника. Тож втомлені ляхи міцно спали, а коли сурма підняла їх перед світанням для відбиття Богунового нападу, то вони явно не були у кращій формі. А Богун до того часу зміг захопити вже до чверті шляхетського табору, вирізавши сплячими добру частину ворогів... Та пан Калиновський таки спромігся дати сякий-такий лад своєму війську – кіннота відбила татарський напад з флангів, а редути з рейтарами позаду давали примарну надію на те, що лядському війську вдасться втримати позиції, та недооцінив пан Калиновський Богуна та козаків…

Жага помсти кликала Богунових воїнів вперед, його подільських воїнів, що особливо натерпілись від сваволі лядської. А вже коли підійшли основні сили Хмельницького та дужо вдарили по польському табору, то ляхам стало непереливки. Через розуміння оточення почалася страшенна паніка, частина вершників – крилатих гусарів почала ганебно тікати, кидаючи напризволяще своїх піших товаришів, намагаючись уникнути неминучої смерті…

Шановний пан Калиновський був прикро вражений поведінкою своїх крилатих гусарів – він наказав Пшиємському, командувачу німецьких рейтарів стріляти на ураження по втікачах, і це також не додало бойового духу та злагодженості польському війську.

А козаки, особливо Богунові, були нестримні і, хоч ляхи на всі сили відбивалися, з відчаєм приречених, козаки поволі відтісняли їх до рейтарських редутів – останнього прихистку польського війська… Богун як завжди бився у перших рядах, разячи клятих виродків направо і наліво, ведучи козаків особистим прикладом, повсякчас підбадьорюючи їх, закликаючи – Ще трохи, браття, ще трохи і кляті бусурмани прогнуть і побіжать, мов ті кляті боягузи… вперед, браття!

Козаки різали кляту шляхту, мов ту капусту, шаблі козацькі були геть заюшені лядською кров`ю, серця козацькі насолоджувались та співали від солодкої, такої бажаної кривавої помсти. Вони були нестримні, їх було більше, до того ж ляхи були оточені з усіх боків, та все ж жага помсти переважувала все…

Надвечір козакам вдалося здолати відчайдушний лядський опір, ті почали поволі, але невпинно відходити до редутів – останнього прихистку втомленого лядського війська – вже тоді Богунові та іншим стало зрозуміло, що це – все, це початок кінця.

А Тиміш Хмельницький, що тут же хвацько гарцював на гнідому коні, як почало сутеніти, бо лядський опір був відчайдушний та тривав до вечора, щосили вигукнув – Підпалюйте копиці! Порішимо їх тут і зараз!

Ті копиці сіна лишились тут від іншого життя, коли поле нинішнього боролища було мирним господарським угіддям. Освітлена яскравим світлом палаючих копиць, нічна битва розгорілася з новою силою, щоб не стихнути до самого ранку!

Густо всіяне тілами загиблих та помираючих, за ніч поле битви майже повністю змістилось до рейтарських редутів, де особливо затятий опір чинили саме німецькі найманці, підопічні воєводи Пшиємського, що були професійними вишколеними вояками, що грамотно та зі знанням справи організували оборону своїх редутів. Та на ранок навіть німецькі рейтари видохлись, бо не ставало їм сил чинити опір все прибуваючим козацьким загонам. Бачачи до чого все йде, Чарнецький, поки не зовсім розвиднилось, вирішив, що саме час діяти. Знаючи, що табір оточений з усіх боків, він зрозумів, що утекти просто в ліс йому, мабуть, не вдасться. Тож він вирішив просто сховатись. Копиця сіна, що була дещо осторонь, яку не встигли підпалити козаки, стала ідеальним сховком для шановного пана…

А тим часом спроможність польського війська боронитись була біля крайньої межі. З першими променями вранішнього сонця оточені з усіх боків, обдерті та знесилені воїни почали кидати свою, колись грізну зброю. Богдан, що тепер взяв у свої руки керівництво козацьким військом, вирішив власною персоною подивитись в очі своїм запеклим ворогам – най гордовитішим зі шляхтичів. На превеликий для Богдана жаль, сам пан Марцін Калиновський, його син Самюель-Єжи та багато-багато інших шляхетних панів серед живих вже не було, щоб він міг на власні очі побачити переляк перед смертю на їхніх вгодованих пиках, що лиш недавно випромінювали ненависть та зневагу до тих ницих хлопів, що насмілилися кинути виклик їм, високому панству. Крім Марціна Калиновського Хміль хотів подивитись у вічі Мареку Собеському, що як він чув теж був у таборі, що нахвалявся притягти його, Хмеля, на зашморзі до Варшави, та на свою прикрість дізнався, що той теж поліг у бою. Тож Богданові довелося задовольнитися паном воєводою Сигізмундом Пшиємським, командувачем польської артилерії та німецьких рейтарів. Сивочолий воєвода, що нещодавно хвацько сидів на вороному коні, зараз дивився на свого ворога з розумінням повної теперішньої поразки та осудом.

 - Я вже старий і мені майже байдуже, що зі мною буде… - Почав він свою промову - …та тобі не перемогти у цій війні, Хмелю… - Воєвода витер спітніле багато разів від тривалої борні чоло - …твоє військо менше порівняно з нашим, а спільники твої дуже і дуже ненадійні – Воєвода гірко всміхнувся, звісно, він мав на увазі татар - …і навіть якщо ти сьогодні виріжеш усіх цих шляхтичів, що потрапили у твої руки, то все рівно не зможеш перемогти, як би ти не намагався, бо нас набагато більше і ми маємо статки… Щойно ти знищиш цю армію, наш сейм найме та збере нову, а що робитимеш далі ти, бо в тебе вже закінчуються хлопи?