Глава 16 Нарада у пана Калиновського

Проте навіть Калиновському довелося змірити свою гординю, коли ляхи дізналися, що до Богуна з татарами підходять майже всі козацькі полки разом з Хмельницьким!

Він змушений був зібрати нараду, на якій було присутнє майже все вище керівництво шляхетського війська – сам пан Марцін Калиновський, його син Самюель-Єжи, пан Сигізмунд Пшиємський, сивочолий воєвода, командувач німецьких рейтарів, пан Стефан Чарнецький, та ще декілька представників родовитого панства.

На правах головуючого та старшого воєводи пан Калиновський відкрив засідання шановного панства.

  - Ну що, панове… - звернувся він до шановних панів - …наші шпигуни доповіли, що Хмельницький зі своїми полками на підході, він має ось-ось приєднатися до Богуна та татар… Що маємо робити з цим, шановне панство?

Ще він не договорив, як його голос потонув у шквалі бурхливих емоцій, які висловлювало шановне панство, основна думка яких зводилась до того, що давно вже того клятого бунтівника Хмеля треба порубати на шмаття їхніми родовими шляхетськими клинками і згодувати свиням те, що лишиться.

  - Годі, панство, годі… я все зрозумів! – намагаючись перервати цю тираду розлюченого панства, панові Калиновському теж втратив терпець, його незворушне шляхетське доглянуте обличчя з бездоганними вусами трохи почервоніло, коли він намагався привести до тями аж дванадцятеро розлючених шляхтичів… Хоча насправді більшість з них були розлючені через те, що замість того, щоб ніжитись у своїх розкішних маєтках, вони мусили ганятися за тим клятим Хмелем, що мов той цвях у дупі змушував шановне панство думати про дещо інше ніж безкінечні розваги, танці до ранку, суцільні веселощі, хмільні напої, безліч смачних страв для втіхи панів та їхніх шлунків… і те все забрав у них той клятий Хміль – однієї смерті для нього замало… він має здохнути принаймні дванадцять разів, та й то буде замало! Тож Калиновському довелося навіть прикрикнути на шановне панство, щоб воно трохи заспокоїлося та припинило волати, мов навіжене про те, чого насправді заслуговує той виродок Хміль!

Коли врешті це йому вдалося, пан Калиновський напнув свої товсті щоки та вимовив – Ще раз перепрошую у шановного панства, що змушений був підвищити на нього голос, та це все ж військова нарада, а не балаган! – І він продовжив – Тож що ми маємо робити у ситуації, що склалася?

І він знову змушений був підняти руку, щоби спинити ґвалт, що знову запанував у його наметі.

  - Я так розумію, панове бажають битися? – Його запитання знову потонуло у шквалі схвальних вигуків.

Чарнецький з відразою дивився на це збіговисько недоумків(деяких з яких він до того вважав друзями). З багатьох вирізнявся Самюель-Єжи, що був молодшою версією батька – пана Марціна, і такий же пихатий і бундючний, а пан Одживоловський, каштелян чернігівський, рвався у бій, щоби довести силу та міць гусар, гордовитий Марек Собеський вважав ганьбою тікати від власних хлопів, ватажка яких він, разом з братом Яном, заприсягся власноруч притягти на зашморзі до Варшави…

Приблизно так міркувало і все інше панство, як дуже часто бувало і цього разу емоції та безглузді нездійсненні бажання взяли гору над здоровим глуздом та обережністю, і в кінцевому підсумку саме це і вело Річ Посполиту до катастрофи…

На жаль тільки Чарнецький, якого напоумив пан Пшиємський, сивочолий командувач німецьких рейтарів, розумів, що треба негайно(підкреслено негайно) збиратися, та під покровом ночі забиратися геть, прямуючи до Кам`янця, бо інакше вони всі у пастці!

Та довести щось шановному панству було просто неможливо. Хоча Чарнецький і спробував. Він взяв слово та спробував переконати шановне панство у хибності його позиції. Те, що Чарнецький вислухав на свою адресу, можна порівняти хіба зі звинуваченням у всіх смертних гріхах одночасно, тож після цієї наради Чарнецький почувався надзвичайно пригніченим(на відміну від пана Пшиємського, якому через поважний вік та втому від життя все те було практично байдуже)

Нарешті, коли Калиновський майже досхочу задовольнився таким приниженням свого давнього ворога, він сам взяв слово. Продовжуючи знущання з ненависного суперника, він, вочевидь глузуючи, іронічно запитав воєводу – Тож шановний пан Чарнецький вважає, що показавши спину Богунові та Хмелю, втеча з вигідної позиції, я вже не кажу про провал нашої місії в очах короля та всього панства – ото і є найбільший вияв військової мудрості?!

Намет вибухнув голосним реготом – ще ніколи в житті Чарнецьким не почувався таким приниженим…

Він виходив з намету Калиновського так, наче відро помиїв вилили йому на голову, хоча на диво «втішна» думка відвідала його голову – Нічого, панове, зачекайте, скоро ви іншої заспіваєте, коли Хміль підсмажить вам п`яти! – Зловтіха переповнила його душу, він наче забув, що і сам наразі перебуває в цьому приреченому таборі…

Хоча Чарнецький, як і Пшиємський  не знали, що саме задумали козаки, їхні загальні міркування були такі, що зайва обережність не завадить, що не слід легковажити, коли маєш справу з переважаючими козацькими силами, а краще перестрахуватися, бо всі знають, що береженого бог береже. Та якби Чарнецький знав, то вже вночі чимдуж тікав би з табору, перевдягнутим, щоб не впізнали, бо цей табір і справді був приреченим…

Справа в тому, що фланги і тил табору і справді були добре захищені, але, було одне велике але – якщо річка Буг і справді була б неподоланною перешкодою. В іншому разі табір перетворювався на пастку, його можна було просто оточити, відволікши сили від захисту флангів і знищити… Що пізніше і сталося…

Від місцевих поселян, що радо прислужилися Богунові, полковник довідався, що річка Буг не тільки обміліла, через неї в одному місці є навіть своєрідний брід по кам`яних брилах, що встелюють ложе Бугу, тож мишоловка мала ось-ось захлопнутись остаточно…