Глава 13 Глух приходить до тями, а Богун навідує друга

Монастир на високому березі Бугу був яскраво освітлений яскравим сонячним світлом – Оксана на хвилю замилувалася його золоченими банями, що височіли над річкою та переливалися та мерехтіли у сліпучому сяйві. Оксана, що несла у відрах на коромислі свіжу прохолодну воду з Бугу на хвилю зупинилася, щоб помилуватися цим надзвичайним видовищем. І її настрій був теж надзвичайним – сьогодні вперше за багато днів її важкохворий підопічний, що весь останній місяць був непритомний, лише бурмотів щось незрозумілою Оксані татарською мовою, ніколи не приходячи до тями, та сьогодні сталося диво… Він вперше, усвідомлено дивлячись у світло-карі Оксанині очі запитав в неї щирою українською мовою – Де я?

Від цього серце бідолашної Оксани зайшлося від радості – недаремно вона днями і ночами сиділа біля ліжка хворого, напуваючи, обкладаючи холодними мокрими рушниками, коли він горів у жару, вкриваючи, коли  його трусило у лихоманці, повсякчас витираючи спітніле чоло – вона вже боялася, що чари виявилися занадто сильними, що він вже ніколи не прийде до тями, а вічно маритиме ілюзіями у своєму темному маренні, та на щастя цього не сталося…

Тож ідучи з коромислом через плече, з легким серцем, що щебетало та співало, вона навіть затягла пісню, аж раптом тупіт кінських копит змусив її різко зупинитись, обірвати пісню та мерщій заховатись за розлогим кущем глоду, що привільно розкинувся понад стежкою до води. Та її переляк виявився передчасним – власною особою, сам кальницький полковник Іван Богун вирішив навідати хворого друга(слід сказати, що Богун майже завжди подорожував один, ніколи не боячись ані підступів ляхів, ані самого чорта)

Оксана несміливо визирнула з-за куща, почувши знайомий до болю голос – Що красуне, злякалася? Не бійся, не скривджу!

Оксана зашарілася та несміливо поглянула на Богуна – Бог вас знає, пане полковнику… доброго вам дня!

  - І тобі доброго… - всміхнувся Богун - …як там мій друзяка? Досить вже йому боки пролежувати,  на нього чекають важливі справи! – Слід сказати, що за цей місяць полковник жодного разу не навідав свого друга і треба також додати, що це було дуже схоже на нього)

  - Ваш друг тільки сьогодні прийшов до тями! – Обурено вигукнула Оксана, а ви жодного разу не спромоглися навідати його!

  - Притримай язика, дівко… тихіше, кицю… - Трохи лагідніше промовив Богун, щоб згладити погане враження – Оксана сподобалася йому з першого погляду, тож він не хотів її засмутити – У мене були важливі справи, а з таким козарлюгою, як він, ще й під доглядом такої лялі… - Богун масно всміхнувся - …ніколи нічого поганого не має статися, бо навіть всі чорти в пеклі бояться його… хотів сказати як чорта… – Богун весело розсміявся своєму каламбуру, сьогодні в нього був справді гарний настрій - …тож веди до нього, кицю!

Обличчя Оксани спалахнуло гнівом, та вона нічого не сказала, а лише міцніше стиснула коромисло, розвернулася та пішла вгору.

Обійми двох старих друзів були міцними, принаймні з боку Богуна.

  - Ну що, брате, чи добре доглядала тебе ця красуня? – Богун хитро примружив очі, а потім підморгнув Глухові.

  - Не знаю, брате… - слабким голосом, але чесно відповів Глух - …до сьогодні я нічого не пам`ятаю…

  - Добре мати таку погану пам`ять! – Богун вишкірився, а згодом посерйознішав – Ну що брате, маємо виправу, гетьман чекає, ти маєш очолити свій полк! – Глух напружився, силкуючись підвестися, мабуть щоб щось сказати, та Оксана, що до того ані пари з вуст, а просто мовчки все те вислуховувала, таки не втрималась і вибухнула гнівними словами – Який полк? Що ви говорите? Він же щойно опритомнів? – І стисла маленькі кулачки – Богун всміхнувся, його очі потепліли, коли він глянув на неї, та пан полковник має бути суворим – Не лізь дівко поперед батька в пекло… зараз полковник говорить! – Суворо виказав він… і тут же розсміявся своїм гучним сміхом.

Оксана спересердя жбурнула рушника, який тримала в руках на підлогу, та, мов дика кішка, вистрибнула з келії, ледь не збивши з ніг Григорія, Богунового сина, що, поспішаючи після вранішньої молитви, саме збирався зайти всередину.

  - Що це з нею? – Григорій засунув до келії своє огрядне, вічно перелякане обличчя, яке ні в чому не нагадувало вольове Богунове, а полковник часто мав сумніви, чи справді той його син. До того ж і вдачу він мав геть іншу, бо тяжів до монастирського життя та збирався постригтись у ченці.

  - Навіжена та краля… ось що! – Всміхнувся синові Богун – Заходь, не бійся, чого стоїш у дверях? Хоч би привітався з батьком… – Я її ніколи такою не бачив… - Своє торочив Григорій та несміливо затупцював до тісної келії.

  - От, вайло… - майнула в Богуновій голові думка – його син, так не схожий на батька, був найбільшим розчаруванням у житті, а вголос сказав – Посидь-но, сину, із паном Глухом, а я, на хвилю, залишу вас…

Богун наздогнав Оксану посередині довжелезного, ледь освітленому тьмяним світлом кількома смолоскипами вузькому та рівному монастирському коридорі, що тягнувся з підземелля назовні, поступово та плавно піднімаючись вгору.

  - Оксано, стій… - Богунові було шкода засмучувати цю невинну дівчину, що вочевидь багато пережила, він піймав рукав її широкої, білої з вишивками сукні, та промовив – Вибач мені, я іноді буваю нестерпним… - Та Оксана висмикнула рукав з його руки і дещо єхидно всміхнулася – Це ще м`яко сказано… - …але я справді не хотів тебе образити, ти ж такого натерпілася! – У темних очах Богуна блиснуло каяття та жаль, а згадка про минуле на мить спотворила Оксанине чисте біле личко, вона розвернулась, та хотіла побігти далі.

  - Оксано, зачекай! – У три стрибки Богун перегородив їй дорогу – Ходімо, я проведу тебе додому… – Оксані не можна було весь час залишатись у монастирі, коли біля ліжка хворого її змінював Григорій, вона мала йти до себе, у лісову хатину, у бувше житло лісового відлюдника, що знаходилася за версту від монастиря.

  - Пан полковник такий добрий… - Очима вистрелила Оксана – Та я знаю дорогу…