Глава12 Гетьманська нарада

Поки Оксана наполегливо займається здоров`ям славного Глуха у монастирі, намагаючись всіма силами його виходити та привести до тями, та знайомиться з Богуновим сином Григорієм, який був її однолітком, та переховувався від ляхів у обителі, на якийсь час полишимо наших героїв, та повернемось до інших славетних героїв, що в ті важкі часи творили майбутнє своє та України…

Таємна козацька нарада тривала вже більше години – Хміль зосереджено ходив, міряючи дощану підлогу – цього за ним давно не помічалося, щоб він був таким знервованим, як зараз…

  - Ці виродки не затвердили свій власний договір! – Врешті - решт вибухнув лайкою він – А бодай би їх всіх чорти вхопили!(Гетьман мав на увазі не затвердження польським сеймом Білоцерківського договору, а також польський напад на Поділлі)

  - Вони знов плюнули всім нам у обличчя, показуючи, що вони ніколи – Хміль зробив наголос на цьому слові - ….не будуть вважати нас рівними собі, тож вони завжди – Хміль знов зробив наголос - …триматимуть нас за ницих схизматів та хлопів, з якими ніхто і ніколи не вестиме серйозних розмов! Як вам таке, браття? – Орлиним поглядом обвів Богдан напружені обличчя своїх товаришів по зброї.

На вольовому обличчі Івана Богуна читалося презирство та зневага до будь – якого, навіть до найповажнішого ляха, що посмів ступити ницою ногою на священну, омиту кров`ю землю козацького народу, що віками страждає від усіх тих орд та чужоземних зайд, що сунуть через його землю, як по битій широкій дорозі(якою направду Україна і була, бо то був єдиний шлях з Європи до Азії та назад)

Обличчя Антона Ждановича не виражало абсолютно нічого, він лише зіщулив уста та примружив очі, намагаючись зрозуміти, на кого наступного впаде гетьманський гнів…

Філон Джелалій нетерпляче закидав неслухняного довжелезного вуса собі за вухо, одночасно розтираючи пальцями почервонілу не так від природи(його пращури були татарами), як від обурення шкіру обличчя, намагаючись стримати праведний гнів, що його запалив гетьман своєю промовою у його серці – як не диво, крім вірного Лавріна Капусти та шуряка Якима Сомка, Хмельницький найбільше довіряв саме йому, через майже повну відсутність власних амбіцій, та доволі простуватий спосіб мислення.

Одне око Лавріна Капусти було трохи примружене, іншим він зосереджено розглядав ніжку стільця, на якому сидів.

Тиміш Хмельницький недбало довбався у вусі – він ніколи не любив високих слів та ще цих дурних розмов про політику.

Яким Сомко спокійно та уважно спостерігав гетьмана-зятя.

А ось на шляхетному напруженому блідому обличчі Івана Виговського відбивалося глибоке занепокоєння та сум – він розумів, що його велика мрія про братню спільноту Речі Посполитої та Великого Князівства Руського вже вкотре руйнується на його очах – не в останню чергу саме через тих, хто у такому союзі був найбільше зацікавлений, а саме братніх ляхів…

І нарешті навіть сивочолий та сивовусий Мартин Пушкар, полковник полтавський, не витримавши напруження моменту, виказав все – А поки це вражі ляхи такі безчинства та беззаконня творитимуть? Допоки народ наш страждатиме? Допоки святу нашу віру православну вони своїм брудом поливатимуть? Веди нас у бій, Богдане! Ти єдиний, хто може позбавити нас тієї пошесті!

Почути таке від зазвичай небагатослівного та стриманого старого було неабияким дивом, тож Хмельницький вирішив, що це найкращий час для посвячення сподвижників у свої плани.

  - Слухайте, браття, що в мене на думці… - Хмельницький якось напрочуд довірливо звернувся до товариства.

  - Ми не маємо збудити їхньої підозри… - змовницьки підморгнув гетьман товаришам - …вони мають думати, що ми все те саме слухняне бидло, що щасливе тими куцими привілеями, що дарував нам сам пан круль, що ми сліпо віримо ясновельможному панству без будь-яких затверджених договорів… - Хмельницький криво посміхнувся - … а ми, тим часом, готуватимемося до нової великої війни.

Хмельницький на цей раз більш суворим поглядом обвів своїх соратників, зупинивши погляд на миршавому обличчі свого сина Тимоша, що так само зосереджено тепер довбався у носі – Сину мій… - Богдан багатозначно поглянув на свого старшого сина - … є справа для тебе, яку тільки ти можеш зробити… - Богдан потупився, він ніколи особливо не палав прихильністю до свого старшого сина через доволі гидосний характер, а надто після смерті Гелени від його руки…

Та наразі він не мав вибору, лише Тиміш міг здійснити те, що замислив старий гетьман.

  - Сину мій… - продовжив гетьман сумирним голосом - …ти маєш одружитися…

Витягаючи пальця з носа, Тиміш спересердя смикнув себе за його кінчик – йому так набридла ця тема про одруження з незрозумілою дівулею, якої він ніколи не бачив і не чув, тоді як гарних пишногрудих дівок вистачало і тут, то ж варто було пертися за нею світ за очі, аж у Молдавію? Перш ніж Тиміш встиг відкрити свого плюгавого рота, батько випередив його.

  - Ти маєш одружитися з Розандою, бажаєш ти цього, чи ні, це питання виживання козацької держави, ми маємо забезпечити дружню Молдавію, безпечний фланг та союзницьке військо…

І не давши Тимошеві знов розкрити свого рота, гетьман продовжив – На батька Розанди – Василя Лупула тиснуть, і не тільки ляхи, а й трансільванці, і не тільки на словах – армія Трансільванії, що знюхалася з ляхами, вже на кордонах Молдавії, тож той старий кнур вирішив, що набагато безпечніше забути про слово дане мене, і вже подивляється у бік ляхів… Та ми нагадаємо йому, чи не так, браття? – гетьман щосили влупив кулаком по важкому дубовому столі, що аж ніжки затрусились – Ми спитаємо його ще раз, з ким він, насправді, з нами, чи з ляхами? – Злісна посмішка осяяла видовжене гетьманове обличчя, на якому від збудження заграли м`язи, окреслюючи вилиці – в очах миготіли злі вогники – гетьман намірився покарати того, хто збирався стати на перешкоді, а ще намірився завдати шкоди йому та його народу…

Тиміш знов був хотів щось сказати, та зважено закрив свого рота, щойно розкривши його – коли батько був у такому стані, то його краще було не зачіпати…