Глава 9 Загибель лицаря, а може ще є надія?

Його душа літала десь високо і бачила, бачила все…

Спочатку вона побачила поле нинішнього боролища, всіяне тілами козаків та їхніх ворогів. Потім вона піднялася вище і побачила спаплюжене рідне Поділля, геть понівечене війною, вкрите руїнами колись затишних привітних будиночків, по яких лишились лише задимлені згарища. Далі Богунова душа піднялася ще вище і зараз побачила всю Україну і зразу якось знала, тоді ще знала, що сумна доля рідного Поділля чекатиме на всю Україну…

Багато хто через невразливість та непереможність вважав Богуна характерником, та насправді в повному сенсі цього слова він ним не був. Бо він не міг керувати цим даром бачити видіння, вони приходили до нього, коли їм самим заманеться і тоді він міг бачити майбутнє – своє, інших людей, або краю, та, на жаль, нічого не міг змінити…

Ось і зараз, звертаючись до Неба, його нещасна душа заволала:

«Великий Боже, пробач!» - а згодом: «Великий Луже – батьку, наша Січ – мати, вбережіть народе український від лихої долі!»

Та чомусь мовчав Великий Луг, а мати Січ скорботно дивилась на свою дитину, а Великий Бог похмуро спостерігав за всім та готував нові випробування…

 - Вставай брате, люди чекають! – могутня рука сильно шарпонула Богунові плечі, повертаючи душу в тіло, скидаючи залишки видіння – Глух, як завжди був поруч, він завжди був поруч…

Відсунувши важку тушу мертвого коня, Богун насилу вибрався з-під неї, потім поглядом, сповненим гіркоти востаннє поглянув на свого мертвого товариша – доброго друга, та не на часі було горювання. Бо саме шляхта, зрозумівши, що все змінилося, що козаки вже не наздоганяють їх, а наразі самі потребують захисту від їхніх готових до нового бою товаришів…

Тим часом Оксана нарешті побачила Богуна, що саме вибрався з-під свого коня та підіймався з колін. Вона з полегшенням зітхнула, а ще не могла відвести заворожених очей від могутньої постаті цього славетного лицаря. Богунове обличчя було заюшене кров`ю, шапка десь загубилась, а оселедець міцно присох до скроні від запеклої крові ще старшої рани, та Богун не зважав – різким рухом він порвав на грудях всю в рудих плямах колись білу сорочку та з силою кинув рештки собі під ноги. Погляду Оксани відкрилось міцне тіло, наче все збите з затверділих згустків м`язів. Легко, наче жвавий, необтяжений роками парубок, швидко Богун скочив на коня, що його підвів Глух.

  - Браття, довго не говоритиму… – звучним голосом вигукнув він – Я бачив наше майбутнє, брехати не буду… ми всі загинемо! Та краще ми помремо, як лицарі, ніж як боягузи, ховаючись за бабськими спідницями! За славну смерть! Пам`ятаймо - рабів до раю не пускають! Відправимо до пекла клятих виродків! Вперед! – Як наче їм пекло в якомусь місці полетіли козаки назустріч ворогові та своїй смерті, а Оксана не зводила заворожених очей з постаті славетного ватажка попереду козацької лави, їй здавалось, що сказані слова про неминучу та скору загибель були лише фатумом та говіркою, що завжди вели козаків у бій, бо кожен з них радше був готовий загинути, ніж поступитися бодай п’яддю рідної землі…

Та в цей самий момент хтось міцно затиснув їй рота невеликою, але спритною рукою, а іншою міцно вхопив за поперек – користуючись шумом битви, та повним Оксаниним зануренням у навколишні події, пан Лешек непомітно підібрався ззаду.

  - Ну що клята курво, дострибалася? – зловтішно прошипів він.

  - А тепер стій і дивись, як твоїх клятих здрайців наші славні лицарі затопчуть у твань. А потім сам Лешек дивився і не йняв віри своїм очам – обдерте закривавлене Богунове воїнство, яке щойно прийняло на себе усю силу та міць свинцю, випущеного з вправних рук багатьох стрільців, наче піднімається з землі, до того ж маючи такий вигляд, неначе і справді щойно з пекла і накидається на ситих вгодованих паничів, неначе ті голодні хорти і рвучи на шматки їхні доглянуті білі тіла, та тягнучи їх назад з собою, до пекла…

Неначе якісь казкові ожилі вовкулаки, що таки вирвалися з пекла та накинулися на своїх кривдників щоб стерти їх на порох – козаки піднімалися з землі, що, здавалося, до того міцно тримала їх, та кидалися знизу на вгодованих шляхетських коней, прорізаючи їм черева, випускаючи кишки та скидаючи вершників долі, а потім гамселячи їх списами та шаблями навіть коли ті вже мертві, та роблячи суцільне криваве місиво з них…

 Гусарська лава, що спершу збилася з козацькою, утворивши місиво коней та людей, різко зупинила своє просування, наче наштовхнулася на невидиму перешкоду(хоча з іншого боку, дуже навіть видиму), бо майже неможливо було опиратися цій несамовитій, нелюдській силі…

Руки Лешека затрусились, та він подолав свій перший порив кинути Оксану та чимдуж чкурнути до лісу, та все ж його руки дуже трусились, коли він тягнув Оксану в ставку Калиновського.

Калиновський лише презирливо ковзнув поглядом по слузі свого, як він вважав заздрісника, та його «хвойді», вся його увага була прикута до битви  і те, що зараз там відбувалось, його геть не тішило. Гусари ще не почали тікати, та він передчував, що ось-ось це станеться…

Пан Калиновський сердито махнув рукою на Лешека та Оксану:

«Геть звідси, не до вас зараз!» - Суворо гримнув він, а його очі були прикуті до поля битви, де гусари вже поволі почали відступати перед шаленим натиском божевільних нападників, потроху задкуючи, ще трохи, і вони ганебно попруть назад, як першого разу, вдруге за цей день піддаючись навіженим та знавіснілим козакам – цього ніяк не можна було допустити! Калиновський на всі сили пришпорив коня та гукнув двом зброєносцям – наразі всій його свиті – «Вперед!» - І чимдуж понісся назустріч ймовірній загибелі, швидко наближаючись до протидіючих сторін, сподіваючись таким чином власним прикладом підбадьорити пригнічене військо та знов надихнути його до бою…

В цей самий час пан Чарнецький, який вже був на полі битви, остаточно зрозумів до чого йдеться, та за кілька метрів перед собою він бачив абсолютно оголений, розмальований більшою мірою чужою кров`ю могутній торс Богуна, що невпинно просувався  до нього, змітаючи все  на своєму шляху, кришачи залізних гусарів та їхні лати так, начебто вони були зроблені з крихкого скла…